5 Hello World

Hello World

- Куди це вона так вирядилася?! Та ви тільки подивіться на неї?! Ось точно – вулична краля! Куртизанка! Та як таких земля носить?! - розпалювався мої подруги.

- Дівчата, а ви що самі молодими були? - повернулася я до восьмидесятирічних "дівчат". – Самим не подобалося вдягатися модно, чепуритися? Щоб хлопці на вас заглядалися?

- Ну... - опустила очі скромна Ліза, - було таке ...

- Ні! Так ми не одягалися! - обурилася Степанівна, показуючи "як". А саме рукою майже до пуза. Це жаліслива святоша показувала довжину короткої спідниці дівчини Алі, яка щойно вийшла з нашого під'їзду.

Ось тільки ті, хто пам’ятають Степанівну в молоді роки, дуже здивуються зараз її разючій зміні.

- Так і час інший був, - знизала я плечима. - Ми носили спідниці до коліна, а за часи Київської Русі за це, напевно, і покарати могли б. Там панянки носили все до підлоги. Хіба не так?

- Так... Начебто так... - задумалися подруги.

- Але все одно так не можна! - продовжувала гнути своє Степанівна. - Адже вона ще така молода!

- Ага, молода. Як же, - знову заступилася я за Аліну. - Їй мабуть вже усі двадцять п'ять будуть, - почала подумки підраховувати, скільки років доньці моїх сусідів знизу. - Так. Все вірно. А в наш час що таке 25 років було? Правильно, вже досить літні дами - не такі як ми зараз, ми молодиці, - зробила відступ від теми та посміхнулася. - А в Середньовіччя взагалі в років 12-14 вискакували заміж. Але ж зараз підлітки в цьому віці ще такі діти. Тому двадцять п'ять – це саме час коротке поносити. Це потім вона розсудлива буде, чоловіка заведе, дітей, вже не до коротких спідниць буде.

- Щось ти, Марківна, занадто весела і безтурботна сьогодні, - з недовірою подивилася на мене Степанівна. Ніби я хоч якось змінилася. Але ж я така сама завжди.

- А чого сумувати? - запитала я. - Адже можна жити та насолоджуватися життям. Кожен день і кожну мить.

Ми ще трохи погрілись на теплому вечірньому сонечку, а потім почали збиратися додому.

- Привіт, мої любі! Привіт! - ласкаво сказала я, заходячи в свою квартиру.

Вона хоч і була на другому поверсі нашого п'ятиповерхового будинку без ліфта, але я не скаржилася. Коли ще буде час розім'яти старечі кістки?! Життя йде вперед. Потім відпочину.

Помила руки та вирушила в зал.

- Як ви тут? Не нудьгували без мене? - насипала своїм улюбленцям корм. - Можете не відповідати. Я і так бачу, що ви раді.

Вони б мені, звичайно, нічого не відповіли, але по тому, як маленькі рибки кружляли біля поверхні води яскравою зграйкою, було видно, що вони чекали мого повернення. І це було дуже приємно.

- Так, ну що там у нас? - сказала я вголос, звертаючись до себе та до рибок.

Поглянула на годинник та знову посміхнулася. Тонкий трохи потертий коричневий ремінець викликав в мені найтепліші почуття. Його ми в останній раз міняли з моїм Валиком, якого вже більше року немає.

"Ну, нічого, скоро побачимося. Тим більше, я впевнена, що ти, Валю, мене звідти бачиш," - підняла очі вгору. На серці розквітло щось гарне. - "Може там теж можна годинники носити? Потім обов'язково розкажеш."

Я змахнула самотню сльозинку та відправилася на кухню. Мені якраз вистачало часу, щоб попити мій улюблений липовий чай з медом.

Сьорбаючи, дивилася на вулицю. У легкі сутінки. Та обмірковувала все те, що нам сьогодні належить ще зробити.

А зробити треба буде багато чого. І ніч така коротка...

Я встала з-за столу. Помила чашку та вирушила назад до залу.

- На добраніч, мої любі, - побажала рибкам та загасила у них світло.

Ввімкнула маленьку настільну лампу, повернену абсолютно в інший кут кімнати, а потім включила свій не найсучасніший комп'ютер.

Ввела пароль. Зайшла в чат. І стала чекати, поки загоряться зеленим значки біля ніків моїх співрозмовників.