2 Бабуся 80 lvl

Бабуся 80 lvl

- Ти йдеш з нами сьогодні в футбол грати? Ми, як завжди, до повної темряви, - вигукнув хтось із класу.

Вчителька вибігла до директора, а діти ніяк не хотіли сидіти тихо. Підліткове море світлих і темних голів хвилювалося, обговорювало нагальні проблеми та будувало плани.

- Якщо і піду, то зовсім ненадовго. У мене справи є. Мені ще книгу на літературу потрібно дочитати, - відповів я, сівши на свою першу парту.

Окуляри я з упертості не носив, а зір, на жаль, зовсім не дозволяв ховатися на останніх рядах серед двієчників та просто тих, хто любив усамітнення.

- Окей, давай. Побігаєш трохи, а там, може, втягнешся та йти не захочеш, - підморгнув мені головний призвідник нашого вечірнього дозвілля.

Васька завжди був за те, щоб збирати якомога більше людей. Упевнений, що він вже і дівчат вмовив, щоб вони прийшли сьогодні до футбольного поля повболівати за нас. Інакше як ми без підтримки? Особливо такої гарної?

Правильно, ніяк.

Всі дівчата нашого класу за літо сильно змінилися. Всі, але Оля (моє таємне та безмежне кохання з першого класу) залишилася такою ж захоплююче гарною.

Сьогодні нас зібрали тут для того, щоб розповісти про те, як пройде наш останній перший дзвінок. Випускний клас повинен буде не тільки ідеально провести лінійку, але ще і показати, як легко вальсувати в ідеально випрасуваній шкільній формі. Особливо обдаровані навіть пісню якусь заспівати повинні будуть.

Але все це буде потім. Зараз - я дивився на Олю та тонув в її карих очах. А ще з подивом помітив, що дівчина, яка раніше не звертала на мене ніякої уваги, залилася рум'янцем та опустила погляд.

Це було... незвично і дуже хвилююче...

- Ну, що, одинадцятий "А" продовжимо наше обговорення, - повернулася до кабінету вчителька змусила нас повернутися до дошки.

Набігавшись до болю в колінах, я зупинився. Витер піт з чола та поглянув на годинник.

Час ще був. Якраз встигну повернутися додому і прийняти душ.

Я попрощався з хлопцями і відкинув волосся з чола. Повернувся, щоб піти з нашого імпровізованого стадіону.

Поруч голосно обговорювали щось однокласники та їх друзі. Але я вже нікого не бачив.

Тільки тендітну фігурку, яка завмерла біля першої лавки. Фігурка соромливо махнула мені рукою.

Я підбіг до неї підтюпцем та посміхнувся.

- Олю, привіт! Радий тебе бачити.

- Я теж рада тебе бачити, - тихо сказала дівчина, розглядаючи камінчик під ногами. - Ти зараз, бува, не додому підеш? Нам з тобою в один бік, - вона сказала очевидну річ.

Ми жили на одній вулиці в сусідніх будинках, вчилися в одному класі, але раніше ніколи не спілкувалися. Тільки кидали один одному коротке слово "привіт" і розбігалися кожен по своїй дорозі.

Що змінилося зараз?

- Так, я додому, - погодився я. - Тільки мені потрібна хвилинка - воду заберу. Почекаєш?

Оля кивнула і спокійно чекала, поки я забирав з кута поля свою яскраво-салатову пляшку.

- Ходімо? - запитала дівчина, коли я підійшов, та простягнула мені руку.

Ми брели по вулиці за ручку і базікали. Так, немов робили це кожен день. Моє серце калатало надзвичайно сильно. Олине, схоже, теж. Її тендітна долонька час від часу тремтіла, тоді я міцніше перехоплював своє щастя, яке мені зовсім не хотілося відпускати.

- Я планую тебе поцілувати, - мій шепіт надбав якихось хрипких ноток.

- Я не проти, - майже беззвучно відповіла дівчина.

На жаль, проти нашого довгого спілкування був час.

Погляд на годинник дав мені зрозуміти, що душ прийняти я вже не встигну.

- До завтра, - я ще раз обняв дівчину, яка довірливо притискалася до мене, та одразу ж відпустив її.

Відходячи від красуні, я махнув їй рукою, а потім прискорився.

Через три хвилини я вже влітав в квартиру.

- Їсти будеш? - крикнула з кухні мама.

- Пізніше, - я закрив за собою двері своєї кімнати.

Зробив вдих та зі щасливим обличчям ввімкнув ноутбук.