1. Студентка

Студентка

- До завтра, Олеговичу! - крикнув мне охоронець на прохідній, я причинив за собою дерев’яні двері та зробив крок у запашний вечір з невеличкого ґанку.

Свіжий літній вітерець легенько обдував моє обличчя. Я глибоко вдихнув та на секунду заплющив очі.

Дякую, Боже, що я знову можу відчувати все це!

Ледь помітна у сутінках неасфальтована доріжка круто спускалася вниз. Мої кроки гулко віддавалися в майже абсолютній тиші. Але мене це зовсім не лякало.

Я б багато чого віддав, аби щовечора ось так повільно брести, відчуваючи своє тіло, що поважчало за чергову зміну, почувати, як свіже повітря обпалює мої легені, та чухати злегка відрослу щетину.

Рівно через чотириста п'ятдесят один крок доріжка нарешті зайняла горизонтальне положення, полегшуючи шлях моїм ногам, що вже відчутно гуділи.

Я не скаржився. Жодного разу за сорок років свого життя. Це мій принцип.

Ніколи не розумів, навіщо це робити. Що ти зможеш змінити своїм скигленням та жалібними промовами? Нічого. Крім хіба що свого настрою.

Мені подобалося моя життя. Адже іншого у мене не було.

Я рефлекторно відвернувся, проходячи повз повалену колоду, яка служила ніби відокремленої лавкою, де полюбляла усамітнитися молодь. Змахнув з обличчя самотню сльозинку і подумав про те, що через місяць у неї день народження. Треба б рожевих хризантем дістати...

У них якраз сезон в самому розпалі.

Ще сльозинка нагадала мені про те, як вона їх любила...

Розвівши пожухле від спеки листя на кущах, що густо росли біля самого входу в наше селище, я підбадьорився.

Дорога додому завжди викликала у мене непідробну радість. Адже скоро...

- Тато! Таточко!

Теплі руки обвили мою шию, даруючи знайомий легкий сонячний аромат.

Я зарився носом в кудряве волосся доньки та зчепив зуби. Зараз я знову, як втім і щодня, побачу величезні шоколадні очі. Її очі...

- Я так рада тебе бачити, - щебетала моя дванадцятирічна Ліля. – Ходімо скоріш, я там борщ тобі зварила!

- Ммм... Борщ... Моя ти розумниця! - в серці яскравою квіткою розквітало тепло. Я погладив мою маленьку красуню по щоці. - Розкажи мені, як навчання? Уроки всі встигла зробити?

- Так, татусю. У мене сьогодні математика була, - натхненно розказувала моя маленька. Вона полюбляла точні науки. - А ще нам сьогодні таааке на історії розповідали, - вона взяла мене під руку, намагаючись особливо не доставляти мені клопоту, не вішатися на моє стомлене тіло. - Зараз розповім...

Абсолютно ситий і щасливий я кинув погляд на старий пластиковий годинник. Час ще був.

Я піднявся з-за столу і відправив улюблену доньку спати. Вона пручалася, хотіла помити посуд, але я все ж наполіг на своєму.

І тепер після миття я возив сухою ганчіркою по вже чистим тарілкам, а думки знову неслухняними кіньми тікали в минуле. Наше спільне минуле...

Я кохав її так, як нікого на світі. Доньку не треба брати до уваги, це зовсім інша любов. Батьківська.

А вона замінила мені всіх - друзів, батьків, все життя. Тоді замінила...

А потім пішла... Далеко-далеко... Туди, звідки назад немає дороги...

Але зараз у мене є Ліля, заради якої я жив та яка з величезною радістю зустрічала мене кожного вечора і проводжала зранку, тож поки годі сумувати.

Поставивши в кухонну шафу останню чашку, акуратно прикрив старі дверцята та знову поглянув на годинник.

Тихо кивнувши своїм думкам, підійшов до іншого кінця нашого прямокутного столу, де ми не вечеряли, та ввімкнув свій старенький комп'ютер.

Не задумуючись, ввів пароль та клацнув мишкою.