Розділ 14. Знаю, що нічого не знаю

Це вже втретє постукала у двері з химерними різьбленнями й знову цілковито безрезультатно. Але на годиннику вже була майже дев’ята, лише хвилинка відділяла від вказаного мені часу командантом, тож я вважала, що маю повне право зайти до будівлі.

Швиденько переглянувшись з Тері, штовхнула важкі двері та ступила до прохолодного будинку. Різниця у не менше ніж десять градусів, здивувала, проте вирішила не зважати на це та щільніше закутавшись у туніку, рушила далі.

Високі стелі, майстерні розписи, меблі лише зі світлого дерева та жодних картин… Ось що по-справжньому привертало мою увагу. Все було продумано настільки, що якби всі ці маленькі детальки зважувала та комбінувала я, то витратила б не менше двох років часу.

Аж ось і чергова кімната. Вона настільки чудово була оформлена, що я просто стояла і не могла відвести погляду від стелі, розписаній найдрібнішими візерунками, які неначе розповідали історію містечка.

Он там зображене захисне поле, трішки раніше, мабуть, винуватців того, що сталося. А ще до того…

- Та скільки ж я говорив, щоб не заходили до будівлі без дозволу. Скільки ж людських мрій розбилося через це… І якщо ви вже тут, то можна хоча б не тинятися під ногами?- буркотів командант, намагаючись зібрати те, що з гучним хряскотом впало на підлогу після нашого зіткнення.

Я пригледілася ближче й впізнала в уламках стару касету. Якось бачила схожу на звалищі старих речей у дитячому будинку. Тоді мені добряче довелося поморочитися, щоб нарешті розібратися, як подивитися, що ж на ній зображено. Було дуже цікаво, що ж там таке.

В результаті все одно нічого не побачила, але тоді це допомогло відволіктися від вже настільки далеких турбот. Проте зараз були справи в рази важливіші, ніж чергові образи від Аліни, кирпатої рудоволосої сусідки по кімнаті, що постійно вчиняла всілякі пакощі та обзивала селючкою за смак в одязі. Аж цікаво стало, що ж ця «королева» подумає, коли побачить те, що я ношу тепер.

- Кхм…- нарешті почула я. Впевнена, це далеко не вперше командант намагався привернути увагу й відволікти від спогадів.

Я повернула голову й ще раз окинула поглядом рештки касети та й самого команданта. Сьогодні він був вбраний у щось схоже на майку й такі ж звичайні джинси, як у мене, а за плечима Рея були прикріплені навхрест два мечі. На обличчі команданта все ще можна було побачити малесенькі краплинки поту.

- Ох, за що мені це все?- зітхнув командант, втомлено присідаючи у крісло.

Я ж раптом також відчула страшенну втому й примостилася на сусідньому маленькому витворі мистецтва з м’якою бежевою оббивкою.

- Я ж вам вчора так і не встиг нічого нормально розповісти, правильно?- промовив командант після доволі довгої мовчанки.

Я ж лише кивнула. Дивно, але ніякі слова не здавалися підходящими.

- Почну спочатку. Напевне це не секрет, але ми допомагаємо людям усім, чим можемо. Деколи це просто слова, які так потрібно було комусь почути. Одні вони можуть зробити багато чого та дати людям те, що вони так довго шукали. Заповітна відповідь може змінити життя настільки, що вам і не снилося. Проте ми також застосовуємо й магію. Вона злегка обмежена тут. Лише у тому випадку, якщо застосовується для того, щоб допомогти людям, навіть найбільш невмілий і найменший обдарований магією посланець, творить справжнісінькі дива.

- А як..?- промовила, навіть не знаючи, що саме запитати. Хотілося дізнатися стільки всього, а було відчуття, наче в мене є лише одна спроба для цього.

- Все дуже просто. Ми, звісно, не можемо вибиратися назовні з містечка частіше ніж на п’ять днів у році. Але на тій стороні є наші зв’язкові. Якщо наша магія в тій чи іншій ситуації – не вирішення проблеми, ми ментально зв’язуємося з тими, хто зможе знайти людей, які в біді та допомогти їм. І наскільки я знаю, абсолютно кожен, перебуваючи вже за лічені п’ятдесят кілометрів від містечка, відкриває здатність спілкуватися зі своїми зв’язковими подумки.

- То це все-таки не моя унікальна здатність,- похнюпившись, промовила я.

- Звісно, ні,- посміхнувся командант, але помітивши мій настрій, одразу ж додав.- Але в тебе може відкритися набагато потужніший дар.

- І ви навіть приблизно не можете визначити, що ж це?

- На жаль, ні. Хоча певні припущення є в усіх нас стосовно дару новеньких, але вони стільки разів не справджувалися, що ми вже й покинули цю затію.

- А які у вас припущення стосовно мене?

- О, їх  безліч,- промовив командант, намагаючись не дивитися на мене, щоб навіть у своєму погляді не виказати, яких саме.- Але розповісти не зможу про жодну з них. Ти перший посланець, який перейняв сили від двох попередників. Мало того, що в тебе дуже потужна магія, може виявитися, що й даром володієш не одним. Але якщо викрию найменші свої підозри у цьому питанні, то можу зіпсувати все твоє майбутнє. Якщо скажу, що ти кельнейра, то вправлятимешся тільки в бойовій магії й таким чином забудеш про те, в чому й справді матимеш чималий потенціал.

- А хоч малесеньку підказочку?- жалісливо попрохала я, але у відповідь лише отримала грізний погляд у якому читалося, що відповідь на мої слова уже прозвучала.

Ех… А малесенька надія все ж таки була. Проте нічого. Я ще знайду відповіді на всі свої питання.