Бувають миті, які змінюють одна одну настільки швидко, що ти навіть не помічаєш. Все відбувається якось неначе віддалено, здається наче події не мають ані найменшого відношення до тебе.
Проте є певні періоди в житті, коли кожна секунда тягнеться нестерпно довго. Ти дивишся на щось і розумієш, що безсилий. Від приреченості та неможливості вплинути хоча б якось на ситуацію хочеться вити.
Так було і зараз, коли я споглядала муки Лії. Красиве обличчя якої вже навіть якось забулося, навіки закарбовуючи в моїй пам’яті мертвотну блідість та усмішку, щоб…підбадьорити мене.
Я сиділа, скорчившись, біля неї. Забула про гострі леза мечів, що так і норовили пройтися по моїй нещасній шиї. Не зважала і на нещадні стріли, одна з яких і завдала таких нестерпних страждань Лії. А бій, що точився навколо, здавався чимось далеким та таким…буденним…
Ще сильніше стиснула руку Лії. Хотілося показати дівчині, що я поруч. Хоч ми й не були знайомими, відчувалося наче це моя найкраща подруга, яку вперше зустріла після довгої розлуки й не хотіла знову втрачати.
Аж раптом ледь помітне сяйво окутало рану дівчини. Уважно оглянула всіх присутніх, проте вони були надто зосереджені на битві й ніхто цього не бачив окрім мене.
- Невже це я?- промовила від несподіванки та захвату, коли побачила, що від рани Лії не залишилося майже нічого.- Такий мій дар?
- Оце вже точно ні,- посміхнулася Лія і спробувала спертись на ще досі ослаблу руку.- Думала, ти знаєш. Посланці можуть зцілювати самі себе, коли зброя, що їх поранила, знаходиться на безпечній дистанції.
Я було хотіла задати ще якесь питання, але лише хапнула ротом повітря, відчуваючи, що зараз не зможу видавити з себе нічого. Мене охопило якесь розчарування, адже й досі не могла збагнути, що за дар криється в моїй магії. Проте водночас відчула і надзвичайну радість через те, що з Лією вже все добре. На обличчі дівчини вже знову палахкотів рум’янець, а вогняне волосся стало неначе ще яскравішим, ніж було раніше.
- Дякую,- тихенько промовила вона й підвелася на ще досить хиткі ноги, готуючись продовжити боротися.- Для мене дуже багато важить все, що ти зробила.
Також піднявшись, я злегка кивнула й підняла меч. Проте нова сирена знову знерухомила та оглушила всіх присутніх пронизливим писком.
- Ану заспокоїлися!- неначе громом прокотилися слова команданта над площею, поки дивна магія нерухомості ще втримувала посланців.- Проти кого ви воюєте, за що боретеся? Купка повстанців вирішила показати хто вони такі й влаштували диверсію, а ви вже тут як тут, готові битися одне проти одного. Що з вами? Це ж ваші друзі, побратими, сусіди! Невже не бачите, що ви всі на одній стороні? Двадцять посланців загинуло! А заради чого? Щоб ви повимахувалися тут своєю зброєю? Нудно стало, чи що? Якщо так, то відсьогодні оголошую посилений режим роботи, а у вільні від нього години будуть проходити тренування. Хочете попрактикуватися – йдіть туди. А зараз негайно опустіть свої луки та мечі та розійдіться по домах. Тих, кого буде побачено мною особисто чи моїми помічниками на вулицях, негайно буде визнано повстанцями й позбавлено сили та подальшого нормального життя за межами містечками. Я все сказав!
Ще поки командант говорив, уважно стежила за ним, кожним його словом. Чорне волосся та довгі поли розвівалися вітром, додаючи ще більшої грізності словам. А обличчя Рея іскрилося люттю. Його страшенно розгнівали події сьогоднішнього дня.
Натовп слухав його уважно. В очах усіх читалася повага та я розуміла, що кожен в цьому натовпі поділяє думку команданта. Але було одне питання, що ще з початку промови гризло мене з середини: «Якщо зупинити це все було так просто і швидко, то чому він не зробив цього ще на самому початку?»