Розділ 10. Короткі миттєвості, що змінюють все

Новий звук сирени пролунав над усім містом. Дивне поєднання писку й чогось ще неначе сковувало всіх залізними лещатами й заморожувало на кілька секунд. Буквально вся площа застигла, і я в тому числі. Лише мозок продовжував працювати як завжди ясно, оцінюючи ситуацію.

Ще раз пробіглася поглядом по застиглих обличчях, деякі з яких мені були настільки знайомими... Такі добрі та милі… зараз вони виражали вже нічим не приховану агресію. Всі боролися один проти одного, проте ніхто навіть не запитав: чому? Навіщо вся ця ворожнеча? Ми ж всі посланці! Для нас найважливіше те, що ж буде з долею всього людства, а на ці безглузді розбірки часу зовсім немає. Та й що ця сутичка взагалі змінить? Збільшить кількість пустуючих будинків у містечку? Забере в тисяч людей, які чекають на наші добрі чари, шанс на нормальне та спокійне життя?

Ну вже ні. Я покладу цьому край.

Попри магію, що сковувала рухи, поволі поворухнула рукою, ногою, ступила крок у бік Лії. Діяла цілком інстинктивно, намагаючись зробити хоча б щось, поки ще не занадто пізно.

Сильніше вхопилася за рукоятку меча, на якій прямо зараз вимальовувалися все нові й нові символи, які не мала часу навіть розглянути. В даний момент переді мною існувала лише одна місія – врятувати Лію, а потім і всіх інших посланців, без розбору на добрих і поганих. Всі ми тут – бо так склалися обставини, а справжні винуватці незабаром, цілком впевнена, будуть покарані.

Здавалося б, короткий помах меча, але ж як важко його було зробити. Все неначе тиснуло на мене, не даючи підійняти непомірно високий вантаж. Але я мусила. Від мене залежало ще одне життя. Лише тепер починала усвідомлювати, що ніякі ми не безсмертні, коли в руках ворога знаходиться ця унікальна зброя, дивний метал, яким можна знищити навіть непереможного.

Ще більше доклала зусиль і вправно відбила ворожий удар, знімаючи з усіх дивні чари спокою. Невже той, хто наклав їх, не розумів, що це була лише справа часу, коли вони спадуть і посланці з лихими задумами, продовжать свій наступ, жадаючи отримати того, що вони хочуть?

Знову розпочався запеклий бій. Меч у моїх руках так і метався то туди, то сюди, прикриваючи спини сусідів від ворожих стріл. Хоча… я й досі гадки не мала, хто на якій стороні. Те, що мені пояснювали раніше, розвіялося, як ранкова імла. Всі були в однаковому однострої й це неабияк лякало. Навіть одяг у когось був настільки схожим, що хоч би день витратила, все одно б не знайшла й десяти відмінностей.

Раптом зовсім поруч виринули з натовпу командант Рей і Тері, що вправно наносили удари та відбивали атаки одне одного. Дівчина, напевне, вже давно перекинула свій лук собі за спину й роздобула собі кращу зброю для ближнього бою.

Виявляється, не тільки командант вправно фехтує. Тері взагалі від нього не відстає. В обох злегка закривавлені мечі, які неначе невловимі спалахи з’являються то тут, то там, але не приносять ніякої шкоди ворогу. Хіба лише… щойно Тері ухилилася від чергового удару, після якого на землю поволі впало пасмо густого каштанового волосся.

Я на кілька хвилин взагалі відключилася від всього, спостерігаючи за цим боєм. Що-що, а він остаточно мене заплутав. Здавалося, наче і Рей, і Тері на одному боці, а виявляється, що це абсолютно не так. Хто ж тоді на боці повстанців? Я розумію, що мене попереджували, але так тяжко не довіряти нікому.

- Мельні… Мельніріє,- прохрипіла поруч Лія, знову повертаючи мене до реальності.

- Ліє! Що? Як?- кинулася до неї, намагаючись закрити рану та припинити кровотечу.

- Н-ні.

- Що ні? Як тобі допомогти?

- Ви..тяг…витягни,- з останніх сил промовила вона.

І тут я нарешті побачила стрілу зі смарагдовим наконечником. Схопилася за неї та спробувала зламати, щоб позбавити Лію від неї та мук, що вона приносила. Проте нічого не виходило. Від безвиході схопила меча та легеньким рухом спиляла половину стріли гострим сталевим лезом. Все вийшло якомога краще й за хвилину уламки стріли вже лежали поруч, а я знову намагалася вберегти Лію від втрати крові.

Дівчина спробувала підвестися, безладно й навмання махаючи руками. Проте все було абсолютно безрезультатно й з кожним рухом Лія все слабшала, поки взагалі не витратила останніх сил і поволі закрила свої повіки.

- Ліє, отямся,- кинулася до неї.- Ти мене чуєш?

- Угу.

- Не покидай мене. Говори що завгодно,- промовила, а у відповідь побачила лише легку посмішку на виснаженому та страшенно блідому обличчі.