Розділ 6. Нарешті розмова

Все ще стурбована дивним посланням, я таки продовжила пошуки одягу. Проминала кімнату за кімнату й кожного разу ахала від захвату. Дім був дуже красивим та великим. Високі стіни, просторі кімнати, елегантний дизайн. Тут все було зроблено зі смаком і відчувалося, що затишок у домі створювала далеко не одна людина.

Раптом мій погляд притягнула до себе напевно сьома кімната, що  знаходилася на другому поверсі. Так, це був гардероб. І тільки зараз я починала розуміти, в яких поганих умовах жила до цього. Адже в дитячому будинку ділила кімнату ще з чотирма дівчатами, але навіть вона була меншою разів в шість, ніж ця. І це при тому, що там були ще письмові столи, стільчики й шафи, а тут вже весь простір був виділений лише для одягу.

Я буквально десять хвилин крутилася на місці, намагаючись окинути поглядом весь гардероб. Тут було стільки всього, що аж очі розбігалися від різноманіття кольорів та декору.

М’яко провела рукою по довгій бузковій сукні. Саме про таку я мріяла ще з дитинства, коли випадково мені на очі потрапив один з модних журналів. На ньому була дівчина дуже схожа на мене, також з білявим волоссям, вбрана у цю сукню. Плечі в неї були відкриті, а легка стрічка у формі якогось візерунку, утворювала пояс. Сукня виглядала такою простою і водночас красивою, що ще багато безсонних ночей я думала лише про неї. Тож зараз, без зволікань, обрала саме її. Хоча й вся ця колекція виглядала приголомшливо навіть просто висячи на плечиках.

Швиденько перевдягнувшись, трішки покрутилася, насолоджуючись невагомістю самої сукні. Такої краси в мене точно ще ніколи не було. Та й це, напевне, вперше мені ідеально підходить розмір. В дитячому будинку над цим не надто морочилися. Ну якась там кофтинка більша за тебе на два розміри, ну й що, модно зараз ходити в таких, бери й носи.

- Ох, як би мені хотілося зараз побачити себе в дзеркалі,- зітхнула я, зробивши ще один круг навколо своєї осі та спостерігаючи як сукня спочатку плавно піднялася, а потім так само опустилася назад.

І о диво, прямо переді мною з’явився столик з величезним дзеркалом. Здається, це перше моє магічне заклинання. Але що я зробила? Гадки не маю. Можливо, варто просто щось уявити й це з’явиться? Потрібно буде розпитати про це у Тері.

А поки я поглянула на себе в дзеркало. Щастя буквально засліплювало моє обличчя. Стільки всього сталося за ці три дні… Стоп. Нік. Варто спробувати зараз зв’язатися з ним.

- Нік! Нік! Ти мене чуєш?!- подумки звернулася до найкращого друга. Сподіваюся, з ним все добре й він таки знайшов вихід з ситуації, що склалася.

- Та що ти кричиш? Все добре зі мною, добре. Дай поспати нарешті,- буркнув він і, здається, знову провалився в сон, бо в моїх думках пронеслися картинки Карпат.

Я мимоволі посміхнулася. Яка ж це класна штука – ментальний зв’язок. Та як добре, що я знову можу поспілкуватися з Ніком. Правда, зараз воно не надто успішне. Але сама винна, знала ж, що він спросоння завжди так поводиться. Мабуть, довго йшов пішки й нарешті знайшов укриття, а тут я заважаю нормально виспатися.

- Стривай, Лілю, це ти?- знову почула його голос у себе в голові.

- Ну а хто ж іще?- мимоволі посміхнулася, хоча й знала, що він мене не побачить.

- Як ти? Все добре? Ти так раптово зникла. Я було подумав, що ти втекла від мене.

На секунду я замовкла. Стало соромно за свою тодішню поведінку. Я ж реально тікала, але не від нього, а його думок. І це я зараз маю питати в нього, як він, а не навпаки. Я ж в розкішному й затишному будинку, а він десь…

- Та все добре. І я не хотіла, а зараз уже не можу повернутися до тебе. А ти як? Де ти?

- О, це довга історія,- почулася відповідь, а подумки побачила його в якійсь маленькій кімнатці, напевно мансарді будинку. Звідти було видно чудовий краєвид на якесь гірське містечко, здається, Яремче.

- Ти таки потрапив туди, куди ми планували поїхати?- запитала, а сама видихнула з полегшенням, він у безпеці.

- Так,- почула відповідь у якій вловила якісь нотки жалю та… вини.

- Виявилося, що неподалік таки були рейки, по яких їхав наступний потяг. Якісь люди бачили, як ми падали, проте повідомили про це дещо з запізненням, тож мене змогли забрати лише під вечір наступного дня.

Я ж, хоч і була здивована, адже не бачила жодних залізничних шляхів неподалік того місця, де його залишила, таки посміхнулася. З ним точно все в порядку.

- Ааа. В тебе ж немає речей…

- Не хвилюйся. Це якесь диво, але ці два ранки я знаходив у кишені досить велику суму грошей. Намагався відшукати того, хто їх мені приносить, навіть чергував. Але о сьомій ранку там з’являлося рівно дві тисячі гривень. Я цього ніяк не зрозумію. Може, це магія?

- Але ти ж у неї не віриш.

- Лілі, тепер я вже навіть не знаю, у що вірити. Надто багато випадковостей, надто багато дивних речей, які просто неможливо пояснити. А ти не помічала чогось подібного?

Я ж не знала, що відповісти. Хотілося розповісти, що я посланець, володію магією, але так боялася шокувати Ніка новою інформацією, що просто промовчала. Навіть не знаю, як він це сприйме.

- Меллі, я прийшла!- крикнула Тері з передпокою.

- Ніку, мені тут потрібно йти,- подумки промовила я, плануючи розповісти йому правду про те, хто я, вже коли ми зв’яжемося наступного ранку.

- Щось сталося?

- Ні. Просто хочу піти дослідити місце, в якому опинилася,- завуальовано відповіла я, а потім закрила наш зв’язок, тікаючи від, подальших розпитувань.