Розділ 1. Необачний рух здатний змінити все.

Нік вже давно планував нашу подорож, зважував найменші дрібнички. Звісно, в дитячому будинку були й справді обмежені ресурси, проте весь свій вільний час він просиджував перед комп’ютером у бібліотеці або радився з вчителями чи нянечками.

Я не могла стримати власного подиву, коли Нік, вправно маневруючи між людьми, впевнено йшов до потрібної платформи й розповідав мені, що підходив навіть до Захара Яковича. Це сторож і садівник нашого дитячого будинку, якого всі позаочі називали «смерть з косою». Грізне бліде обличчя та чорний одяг якого лякали всіх.

Проте старання Ніка були цілком виправдані. Мої постійні хвилювання та роздуми сиділи десь глибоко в голові та взагалі не турбували. Я розуміла, що цілком можу довіряти другу, бо якщо він чогось прагне, то завжди досягає результату.

Хоча й наша дружба була дещо дивною. Ну не саме вона, а те, як відображалася на нашому житті. От, наприклад, коли потрібно було з кимось поговорити, запитати про щось, то це завжди робив Нік, а якщо справа доходила до того, що необхідно було владнати якесь питання, витягнути нас зі скрутного становища чи відмазатися від чергового покарання за витівку, то тут вже був мій зоряний час. Здавалося б, ми зовсім не такі, але в певні миті життя Нік і справді перетворювався на чудового організатора та співбесідника, а я ж ставала…воїном чи що. Ми часто сміялися з цього, проте коли ситуація повторювалася…. Ну ви зрозуміли.

Я поглянула на спеціальний світлофор, що сповіщав про приїзд потяга й з радістю відмітила про себе, що загорілося зелене світло, а це означало, що хвилина-дві й транспорт буде на місці. Якесь нетерпляче тремтіння охопило все тіло. Це вперше я подорожуватиму за допомогою поїзда. Раніше нас лише зрідка везли кудись на екскурсію автобусами, а тепер же здійсниться ще одна моя малесенька мрія – проїхатися на цьому чудесному транспорті.

- Ну що, готова до незабутньої подорожі?- посміхнувся Нік, а його погляд був прикований до синьої цятки, що швидко наближалася.

- Так,- кинула я дещо згодом, не відриваючи погляду від довгих рядів синіх вагонів з поздовжніми жовтими смугами.

Поїзд зі скрипом зупинився. Двері всіх вагонів відкрили провідники й звідти посипалися люди. Вони миттю заполонили перон, заважаючи мені йти за Ніком, що якимось чином таки визначив, який вагон наш.

- Це тут,- нарешті промовив він та буквально витягнув мене з натовпу.

Провідник швидко перевірив наші квитки та документи й ми першими пройшли до вагона. Тут було неначе…. Стоп. Мені ж немає з чим порівнювати. Просто скажу, що тут було дуже красиво. М’які сині оббивки сидінь прекрасно пасували до білих стін та сріблястої підлоги та й саме розташування всього було досить комфортним та цілком придатним для п’ятнадцятигодинної подорожі.

Ми швидко знайшли свої місця та одразу ж розпочали певні приготування, поки тут ще не було людей і нам ніхто не заважав. Нік дістав з верхньої полички матраци та почав застеляти постіль. А я ж в цей момент розпаковувала їжу, яку ми прихопили сюди з собою.

Її було не так вже й багато через те, що в дитячому будинку вирішили наче кожному вистачить і по два бутерброди та пляшці води. А купувати щось ще ми не хотіли, бо попереду була досить тривала мандрівка й потрібно було економити, щоб вистачило коштів на те, аби дістатися до університету. Адже ми вже й так витратили майже все, що у нас було, щоб оплатити проїзд та дешевий готель, у вартість якого було включене харчування.

Нарешті зробивши все та перекусивши напевне найсмачнішою їжею, яку отримували в дитячому будинку за весь час, ми вирішили дослідити вагон, щоб у разі чого знати, що й де. А ще Нік казав, що варто подивитися розклад зупинок поїзда, що мав висіти десь біля кімнати провідника.

Ми поволі почали пробиратися до виходу з вагона, протискаючись поміж людьми. Багато хто з пасажирів також одразу застеляв постіль, інші діставали смачні закуски. Були й такі, які щось натхненно писали, втупившись в екрани ноутбуків. Цей стукіт клавіатури був на диво знайомим. Здавалося, що я чула його раніше, проте в дитячому будинку були лише старі запилюжені комп’ютери, клавіатура яких підкорювалася далеко не з першого разу після натискання клавіші й замість симфонії, яку чула зараз, до мене долинало лише скімлення.

Раптом мою увагу привернуло дещо інше, відволікаючи від дивних відчуттів, що були так схожі на спогади. Біля кімнати провідника розташовувалося невеличке відкрите приміщення, оточене бильцями. Напевне сюди можна було виходити під час мандрівки, щоб помилуватися красою природи. Подумки поставила собі невеличку заміточку про те, що потрібно буде навідатися до цього місця трішки пізніше.

Надворі з кожною хвилиною ставало все темніше й темніше. Обриси дерев та кущів за вікном поволі розсіювалися й зникали в густому мороці. Ось у поїзді засвітилися лампочки, які не засліплювали та давали змогу бачити все, що відбувається у транспорті.

Здавалося б, вони не заважали, проте я ніяк не могла заснути. Якесь тривожне почуття не відпускало ні на мить, а в голові металися сотні думок. Чесно кажучи, я б навіть здивувалася, якби мені таки вдалося хоча б на секунду розслабитися та припинити думати про все, що завгодно.

А як інакше? Адже завтра мій вісімнадцятий день народження, який змінить абсолютно все. Тепер я вже не буду тією маленькою дівчинкою, що сподівалася… Надія вже досить давно згасла в моєму серці. Деколи навіть заздрила Ніку, адже він знав, що йому вже немає на кого сподіватися, що потрібно просто жити далі. Проте це було так егоїстично. А я не така…

Незчулася, як заснула, а коли вже знову розплющила очі, то за вікном світало. Поглянула навпроти, але Ніка там не було. Куди ж він зник? Мимоволі посміхнулася, адже зрозуміла, що він щось знову затіяв. Напевне приготував якийсь подаруночок і десь зачаївся, як і завжди. Ех, він знав, що я його шукатиму, адже в нього також цього дня був день народження.