Пролог або як починалася ця історія

- Ксеніє Петрівно, ну зачекайте ще буквально трішки. Вона зараз буде тут,- знову здалека почувся голос Ніка.

- Микито, весь автобус чекає вже майже годину на твою Лілю. Якщо вона не прийде за ці десять хвилин, то їхатимете наступним,- жорстко промовила колись одна з моїх улюблених нянечок нашого дитячого будинку.

Мені й справді варто було поспішати, бо Ксенія Петрівна не з тих, хто просто так кидає слова на вітер. Ще раз перевірила чи взяла всі свої не такі вже й багаті пожитки та вийшла з кімнати. Так швидко, як тільки могла, бігла коридорами, хоча цьому страшенно заважала не така вже й велика валізка.

Дивно, але мені було все одно, що я бачу цей будинок востаннє. Одноманітні стіни у пастельних кольорах, прикрашені нашими виробами, не викликали жодних почуттів. На душі була лише пустка.

Але що я взагалі могла б відчувати? Хіба лише злість. Тут не було чогось такого, за що хотілося б зачепитися. Приємні спогади з цим місцем були пов‘язані лише з нашими вилазками з Ніком на пошуки чогось смачненького або ж з черговими витівками. Проте нам обом майже виповнилося вісімнадцять й ми вирішили разом їхати спершу на відпочинок, а потім вже й вступати до одного з найкращих університетів Львова, тож сумувати справді немає за чим.

- Ну нарешті,- викрикнув Нік, побачивши мене та кинувся допомагати запихати мою валізу в повний багажник.

Ксенія Петрівна лише похитала головою. Вона ніяк не могла зрозуміти, як ми двоє взагалі потоваришували. Я ж бо – страшенна мрійниця й досі вірю, що таки зможу відшукати своїх батьків. А він — звичайний реаліст, життя якого нанесло йому надто багато жорстоких ударів. Та Ніку й справді немає кого шукати та в що вірити. На відміну від мене, що тут чи не з народження, він потрапив сюди лише кілька років тому й знав страшну правду, чому так сталося. Аварія…

- Все добре?- впав на сидіння біля мене Нік, який щойно про щось перемовлявся з водієм.

- Так,- відігнала якомога далі від себе похмурі думки.- Просто задумалася. Вже завтра почнеться наше доросле життя. Можеш розповісти про Карпати ще раз? Знаю, знаю, ми зараз туди їдемо, але так не терпиться…

Нік лише тихенько розсміявся і знову почав свою захоплюючу розповідь про безкраї гори, високі шпилі яких заворожують, глибокі озера,   на дні яких живуть сотні видів водних мешканців та таке свіже гірське повітря, яке лікує навіть найскладніші хвороби.

А ще…про загадкових посланців. Вони дуже рідко з’являються поміж людей, тож про них ходять лише легенди. Ніхто не може пояснити, хто вони такі, проте лише одна згадка про божих посланців, викликає шалений захват у кожного.

Нік все розповідав і розповідав, а я, провалюючись у сон, мимоволі малювала у своїй уяві посланців, що зі зброєю в руках боронили рідний край.

- Стоп. Яка ще зброя? Вони ж володіють магією,- подумала я, але заснула, так і не розгадавши цієї загадки.