Загадкова пані

Кінець робочого дня.

Я сиджу за ноутбуком й пишу роман. Це вже не перший мій роман, завжди дописував і мені все в них подобалось, але ніде не публікував — не знаю як відреагують на це мої рідні та знайомі. Ще декілька натисків на клавіатуру і ще один розділ готовий. Перевів погляд на годинник: пів на дев’яту. Пізній вечір, можна сказати навіть ніч. Але часу має вистачить для поверхневого редагування. 

Перечитую написане й наче опинаюся в світі свого ж роману: навколо сірі будинки й туман крізь який ледь проглядається світло вуличних ліхтарів…

— Гарно тут, правда?

Від несподіванки мене здригнуло. Поруч стояла молода дівчина. З чорним волоссям, смарагдовими очима, в розкішному платті оздобленому діамантами, вона аж ніяк не вписувалась в події роману. Як вона сюди потрапила?

— Так, гарно… а ви хто?

— Для всіх по-різному.

— Це як? Ви маєте ім’я?

— кожен бачить мене по-своєму. Моє ім’я невідоме нікому, але всі звуть мене Коронацією. Можеш вважати це за ім’я.

— Добре. Можна ще питання?

— Звичайно.

— Як ви потрапили в мій роман?

— Зараз я не у романі, а у вашому сні.

— Отже, я заснув поки редагував?

— Виходить, що так… але це й не дивно, адже робота адвоката сильно втомлює.

— Звідки ви знаєте де я працюю?

— Зараз я, можна так сказати, у вас в голові… 

— Добре…, тоді чому ви тут?

— Я тут щоб допомогти вам.

— З чим?

— Ви ж вже довго пишете, чи не так?

— Ну, так…

— І у вас добре виходить, чому ж ніхто не знає про вас? Про вашу творчість? Чому ніхто не бачив й не читав ваші романи?

— Еее… я боюсь реакції рідних. Вони всі хотіли щоб у мене було краще життя й вкладали в моє навчання все, я просто не можу їх розчарувати.

— Ти не розчаруєш їх. Ти вивчився, став успішним адвокатом, і тим самим виправдав їхні сподівання. А тепер настав час дати собі трохи волі, дати волю своїй творчості, перестати ховатися й показати своє творіння світу. Твої рідні не розчаруються в тобі, вони пишатимуться й будуть гордими за тебе.

— Можливо ти й права… 

— Розкажи їм про своє хобі, нехай вони першими прочитають твої романи й оцінять, якщо страшно відразу їх публікувати. Спробуй взяти участь у якомусь конкурсі, наприклад у Коронації слова. І пам’ятай: головне не перемога а участь. Чим більше ти братимеш участь у різних конкурсах, тим краще розвиватиметься твій талант.

— Добре, я спробую.

Загадкова пані зникає, туман та будинки навколо зливаються в одну велику пляму і відкриваю очі. Я знову у своїй квартирі перед ноутбуком. Слова Коронації знову і знову прокручуються в моїй голові, не даючи спокою поки я не вирішую завтра, на дні народження матері, розповісти про своє хобі рідним. Лише після цього я лягаю на кровать й засинаю.

Цього разу пані не з’являється в моєму сні.

Наступний ранок починається з перебирання паперів на роботі, але зосередитись на цьому в мене не виходить через постійні думки про сьогоднішній вечір.

Перед тим як відправитися до будинку батьків я зайшов до антикварного магазинчика, щоб обрати щось для мами, вона любить такі речі.

По дорозі до батьківського дому, я обдумував як краще повідомити батькам про своє хобі. Це було набагато важче ніж здавалося, тому вирішив уявити себе героєм книги, який готується до розмови з батьками. Це допомогло трохи привести думки до порядку, тому коли я під'їхав до будинку в голові вже був приблизне формулювання думок.

І ось я вже на порозі, після дзвінка мені відчинили двері. На порозі були батьки. З моменту нашою останньої зустрічі сідини в їх волосі побільшало. 

— О, синочку, ти перший приїхав, — сказала мати посміхаючись, — зараз ще почикаємо твою сестру з внучкою й піду до столу. 

— Добре, мамо.

Ми пройшли до вітальні й сіли на м’який диван. На мене нахлинули спогади. Колись, ще навчаючись в школі, я робив домашні завдання на цьому дивані за журнальним столиком, й ховаючи від батьків та сестри пробував писати свої перші твори. Вони не були ідеальними, вони були для мене як спосіб вираження фантазії, адже вона не давала мені спокійно сісти за домашку, доки не напишу хоч сторінку свого твору. Пізніше зошит, у якому я писав, кудись зник. Спершу я намагався його знайти, але потім полишив марні спроби й почав писати в іншому, всерівно в минулому залишалося всього кілька листочків.

З роздумів я виринув коли мати побігла відчиняти двері. Приїхала сестра.

— Привіт, Максе!

Привіталася Аліса увійшовши до вітальні з сином на руках.

— Привіт, й Ромо, й Алісо.

— Ну що ж, ходімте до столу!

Ми всі поспішили за матір'ю на кухню, де був вже накритий стіл. 

Далі все було як зазвичай: привітання, подарунки, святкова вечеря. І ось, коли вже всі наїлись і сміялися з витівок Роми, я нарешті зібрався з думками:

— Я хотів би дещо вам розповісти…— Відразу ж після моїх слів запанувала тиша і четверо пар очей подивились на мене в очікуванні продовження. Відступати було нікуди, колись вони всерівно б дізналися про все. — У мене є хобі, про яке раніше нікому не розповідав, воно в мене це з дитинства — це писати. Писати все що тільки можна: оповідання, повісті, романи… я раніше не розповідав бо не знав як ви до цього віднесетесь.

— Це правда?! Ти пишеш? А про що? — відразу ж закидала мене питаннями Аліса, та не встиг я їй відповісти як заговорила мати:

— Ми з твоїм татом вже давно про це знаємо. — спокійно сказала вона, а тато кивнув головою в знак згоди й посміхнувся.

— Звідки?

— Як тільки ти поїхав на навчання, я прибиралася в твоїй кімнаті й знайшла під ліжком, в найдальшому кутку зошит з твоїми творами. Ми з татом досі їх перечитуємо.

Від цих слів на душі стало тепло.

Решта вечора пройшла весело й затишно. 

Наступного дня я почав шукати якісь конкурси в яких я міг би взяти участь. В око впав конкурс “Коронація слова”. Я почитав умови і мені здалося що я вже маю потрібний твір, треба лише його вичитати й ще раз перевірити на помилки.