1. Хто підставив Тамару Василівну?

                Тамара Василівна впливла у офіс рієлторської фірми «Хата для тата» і озирнулася, пильним поглядом оцінюючи масштаб трагедії. Масштаб, звісно, був так собі: і фірма маленька, і співробітники нудненькі, та й конкурентів – як мишей на елеваторі. Не по Тамарі Василівні масштаб!

                Вона ж була пані елегантна і витончена, усіма своїми сантиметрами і кілограмами, роками і дипломами. Тамара Василівна була талісманом, але масштаб… Масштаб був не її…

                Знову ці дивні погляди з усіх куточків крихітного офісу. Погляди Тамару Василівну бісили, злили і драконили. А в режимі «дракониці» Тамара Василівна не пам’ятала ні себе, ні того, кому діставалося на горіхи. І от зараз, коли ці погляди знов вперлися в розкішні форми Тамари Василівни, вона усвідомила, що ще трохи – і горіхами, які вона почне роздавати тут і зараз, можна буде засипати як не Синевир, то Гниле озеро за містом точно.

                - І от що знову?! – прошипіла вона, свердлячи поглядом секретарку Аллочку, найближчу жертву її закипаючого гніву.

                Аллочка хитнула головою і сховалася за фікус. Здавалося, ще мить, і вона сховається під фікус, в сенсі – під кореневу систему бідолашної рослинки, а не під її лапате листя.

                Тамара Василівна перевела погляд далі, сподіваючись, що в цьому царстві чужих квартир відшукається хоч хтось, хто таки відповість на питання, яке Тамару Василівну гризло останній місяць: якого милого всі, абсолютно усі в офісі «Хати для тата» дивляться на неї так, ніби вона з’їла останню цукерку з новорічного подарунку трирічної дитини, а потім віддала дитятку порожню обгортку.

                Та сміливців не знаходилося. Як і вчора, як і місяць тому. Лише несхвально-обурені і ображено-зневажливі погляди колег.

                Тамара Петрівна, клацаючи каблуками, пропливла до свого робочого місця, єхидно кинувши колегам:

                - І вам вітаннячка, і вам не кашляти, така рада вас бачити, що аж шкода, що прийшла…

                Ніхто їй не відповів – Тамару Василівну бойкотували цілий місяць.

                ***

                Робочий день був і минув. Тамара Василівна, ще більш роздратована, ніж зранку, вдягала пальто, зі злістю спостерігаючи за колегами, що групкою стовбичили в гардеробній. Від їхньої групки раз-по-раз в бік Тамари Василівни кидалися ті самі погляди, чулося шепотіння з нотками зневажливого осуду. Та про що вони говорили? Тамара Василівна, як не старалася, не чула. Та спинним мозком відчувала – говорять про неї.

                - Але я сама хотіла скуштувати ці круасанчики! – раптом долинув плаксивий голос Аллочки. – Але вона не лишила мені жодного!

                На Аллочку зашикотіли, загомоніли несхвально. Колишня подружка Тамари Василівни, бухгалтерка Людмила Петрівна, так і взагалі обійняла секретарку, лагідно погладила по пергідрольним пасмам. Свіжа порція поглядів втупилася в спину Тамари Василівни, і вона поспішила геть, раціонально зваживши, що коли лишиться, ті Аллочкині пасма будуть не на секретарці, а на підлозі. А судимості за легкі тілесні Тамарі Василівні зовсім не хотілося, тим більше, що вона добре знала: її важка рука легкими ушкодженнями не обмежиться…

                Щось було підозрілим в цих риданнях Аллочки. Щось незрозуміле коїлося, і Тамара Василівна знала: ця дамочка приклала руку до подій в офісі. Та навіть думки не було, що ж саме відбувалося з рештою колег, які Тамару Василівну знали ще з часів, коли вона була «Томочка, квіточка». Скільки вони пройшли всього! А тепер втішають аллочку, а Тамару Василівну ігнорують, наче в неї луска на носі вилізла, друга голова і запасні кінцівки. Хіба не хрестяться, коли вона переступає поріг рідного офісу.

                Тамара Василівна сушила собі голову всю дорогу додому, та відповіді не знайшла. Злюща і голодна, вона впливла в свою квартиру, ще від ліфта знімаючи пальто.

                - Киць-киць-киць! – покликала вона свого котика, здоровецького мейн-куна Анатолія Гавриловича, єдиного чоловіка, якого була готова терпіти поряд із собою.

                Анатолій Гаврилович велично виплив з кімнати, розпушивши хвоста, і з розгону повиснув на сумці Тамари Василівни. Сумка, яку вже три роки незмінно «вигулювала» її власниця, звісно не витримала ваги і азарту восьмикілограмового пухнастика і з жалісливим «трунок» розійшлася на шмаття, чітко там, де в неї вп’ялися гаки м’ясника, які заміняли котику кігті.

                - Ах ти ж! – скрикнула Тамара Василівна, втративши в один момент рівновагу, сумку і теплі почуття до Анатолія Гавриловича. Потім додала ще декілька слів, що зовсім не личили елегантній дамі, але чітко передавали її душевний стан.

                Анатолій Гаврилович проігнорував обурення Тамари Василівни. Змахнувши здоровенним боа, що заміняв йому хвіст, він все так само велично відбув туди, звідки прийшов, висловлюючи зневагу і презирство кожною своєю пухнастою шерстинкою.

                Тамара Василівна зітхнула, сумно споглядаючи результат діяльності котячих кігтів, і заходилася викладати з сумки речі, що лежали в її бездонних надрах роками. Донька, що вже давно жила окремо, давно вимагала в Тамари Петрівни викинути ту сумку, і навіть дарувала такі ж вмісткі і красиві. Та Тамара Василівна була однолюбкою, і не міняла сумку, підбираючи під неї взуття, верхній одяг і навіть кавалерів.

                І ось настав час відпустити улюблену річ. Тамара Василівна діставала скарби, що вміщувалися в сумці, і акуратно складала їх на тумбу, аж поки її пальці не наштовхнулися на обгортку від круасанів.

                Раптова думка влетіла в її голову і радісно затанцювала там джигу. Круасани, Аллочка… Ця мадам нила, що хтось з’їв її круасани! І ось обгортка знаходиться в сумці Тамари Василівни. Але вона не брала Алкині круасани!

                Тамара Василівна сіла на підлогу просто в коридорі і рішуче витрусила увесь вміст сумки на підлогу. Обгортки з-під цукерок, які вона не їла. Баночка з-під червоної ікри – і хто тільки такий багатий в їхньому офісі? Та що ж це таке?!