7

Новий семестр почався з другої пари. І весь курс просиджував першу пару хто як хотів. Дехто пішов пити каву, дехто вирішив подихати на дворі свіжим повітрям. А дехто таки залишився в аудиторії. Роман теж нікуди не пішов. Тай куди йому йти. Він сидів і читав книжку. Він завжди так робити, коли було «вікно». Читання завжди стимулює мозок людини. Воно тримає його в тонусі. Крім того, Роман хотів дочитати одне, щоби могти продовжити інше. Але його спокій перебив Андрій, котрий щойно зайшов. Він ніби знав, що першої пари не буде. І навмисно прийшов пізніше. Він підійшов до Романа і сів поруч.

– Ну і що? Ти далі думаєш хто би це міг бути! – впевнено сказав хлопець

– І? – не відриваючись відказав Роман.

– І ти далі не віриш, що все сказане правда?!

– Андрій, правда – це дуже відносна річ. Розумієш, це як з якого боку подивитися. Кожен щось говорить і кожен по своєму правий. Хіба не так? Правда, це така абстрактна річ, котрою всі маніпулюють. Ану подумаємо трохи інакше. З тобою знайомиться якась дівчина в неті. І тут виявляється, що ти мій добрий знайомий. І от через пару днів тобі починає писати якийсь невідомий з специфічним ім’ям. Яка його мета? Він тобі розповідає про те, що ніби він знає все. Але якщо подумати, то це та сама «подруга», котра переписувалася кілька днів з тобою. Просто ти забув уже про що ви там говорили. Або ще варіант подібний. Ти зустрівся з якоюсь черговою дівкою. І пішло-поїхало. А тепер скажи – чого я маю тим переживати?

– Бо ти думаєш про неї. От чого!

Останні слова Андрія були переконливіші аніж всі попередні «докази» разом взяті.