3

Хлопець сидів в кімнаті і читав книжку. А що іще робити в холодний, зимовий вечір. Там. За вікном падав сніг, замітаючи і вкриваючи білою ковдрою все навколо. Тротуаром йшли люди. Дерева стояли голі вкриті одним лише снігом. Їхали машини. Всі вкотре поверталися додому після важкого робочого дня. І кожен спішив. Роман сидів біля вікна і впивався книжкою, сторінка за сторінкою.

Раптом в двері хтось постукав. Це був Андрій. Він теж вирішив залишитися сьогодні. Йому напевне самому не хотілося сидіти весь вечір в чотирьох стінах. Тому і вирішив зайти до друга перед тим як вони встигнуть роз’їхатися.

– Ну і як екзамен? – спитав Андрій, щоб якось почати розмову.

– Ти і сам знаєш. – якось з неохотою відповів Роман – Могло би бути і краще.

– Та хлопці от взагалі не здали. Але то таке. Що читаєш?

– Догадайся. – буркнув Роман.

Він був ображений за вчорашню розмову, коли Андрій з Володею підколювали його.

– Знову якусь історію?

– Ну. – не охоче відповідав Роман.

– Я хотів би тобі де що розказати. – сказав Андрій якимось дивним голосом – До мене тут долучився якийсь чувак в неті.

– Ну це твоя справа. А я причому?

– Він мені дещо про тебе написав. І про Марину він мені написав. Казав, що ти зробив величезну дурницю цим. І що тепер жалієш.

– Андрій, якого чорта!? Не маєш чим зайнятися! Пішов би ти краще… подалі.. У свій нет!

Потім Роман не міг заснути. Думками він летів туди – три роки назад. Це була, по суті, випадкова зустріч. Між ними рік різниці у віці. Він закінчив перший курс, вона – школу. Розумна, щира, цікава, комунікабельна, з багажем знань, красива, медалістка. Краща учениця школи. Молода, амбітна, з бажанням розвиватися. Для Романа вона була наче ангел посланий з неба.

На противагу дівчатам, котрі лише думають як чкурнути на диско, малюють губи і вішаються на хлопців – Марина була просто тим ідеалом, про котрий він завжди мріяв. Розмова за розмовою зближували молодих людей. Вона не боялася ставити не зручні питання, змушувати потіти розум і при цьому залишалася поруч. Це був подарунок.

У хлопця ніяк не складалося з дівчатами. І зовсім не те, що він був якийсь не такий чи не вмів повестися. Ні. Просто більшість сучасних міс надто маргінальні і поверхневі. Їх мало цікавить сутність того, що ховається за посмішкою. Їм байдуже що і чому. Головне для них це власне задоволення. І відповідно світогляд у них вкрай гостро відрізнявся від ранимої і чутливої душі Романа.

Він ніяк не міг змиритися із такою матеріальщиною і маргінальністю, котрі побутували серед його знайомих. Крім того, він ще зі старших класів був добрим другом із дівчатами. Тому багато чого знав такого, від чого бажання з ними будувати стосунки відпало назавжди.

Але Марина була іншою. Вона зовсім не вписувалася в сучасний образ дівчини-стерви. Вона була цілковитою протилежністю тому, з чим завжди стикався Роман.

Але так тривало не довго. Марина мала поступати. Звісно, що акценти ставилися на її переваги здобуті ще під час навчання у школі. Похвальні листи, призові місця на олімпіадах, конкурсах, врешті решт золота медаль. Все це мало мати  таки аргумент при вступі. Однак, як то буває у нас час – крім знань потрібні були ще й знайомства. Ну або американська валюта. І це змушувало кожного абітурієнта боятися. Бо ніхто таки до кінця не міг ані знати, ані бути впевненим в своїх сподіваннях.

Почалася вступна кампанія. Тисячі вчорашніх випускників нині йшли з батьками поступати у ВИШі. А разом із тим і у доросле життя. Життя сповнене брехні, фальші, злоби, ненависті. Житті побудованому на вигоді, амбіціях, пафосі. Всі вони – вчорашні діти, нині ставали жертвами дорослої гри з їхніми долями.

Маринині батьки прагнули дати своїй дитині як найкращу освіту. Тому вибір був зроблений на користь Медичного університету. І хоча на місце було по кільканадцять претендентів, все ж таки воно було варте того аби поборотися за нього.

Бути лікарем, як не крути, престижно. Але умови вступу цього річ були важкими як ніколи. Кількість місць зменшувалася а кількість бажаючих поступити пропорційно збільшувалася. По суті шанси танули ще перед самим початком. Перед університетом стояли цілі черги аби подати документи на вступ. Навіть сама дівчина, котра хотіла за будь-яку ціну поступити сюди, втратила силу боротися.

І тоді Роман зробив один крок, котрий назавжди змінить їхні долі. Під час однієї з розмов він дізнався, що стан речей дуже критичний. Що поступити стає не реально. І фактично, все чим жила, над чим так довго і вперто билася Марина, може бути втрачено. Всі курси, все навчання, всі просиджені години за книжками. Все. Хлопець пішов вечором до храму. І там, під час вечірньої молитви, він пригадав собі Марину і все те, про що вони говорили. Йому стало дуже жаль тих зусиль, і самої дівчини.

І тоді хлопець почав молитися. Він просив Бога допомогти. «Допоможи, прошу тебе! Навіть якщо я більше ніколи не зможу її побачити в цьому житті. Нехай. Але лише щоб все вирішилося. Прошу тебе. Хай так. Я ніколи більше не буду з нею спілкуватися, бачитися. ніколи! Лише допоможи. Благаю!».

І сталося диво. Марина поступила на державне. Попри те, що місць реально не було. І попри те, що не було певності навіть на платну. Попри те, що лише на державне місце було понад десять людей, дівчину зарахували на державну групу. А ще, в неї вирішилися домашні питання, котрі теж тривали вже довгий час. І ніяк не могли зрушитися з мертвої точки. Все було просто супер. Роман і забув про свою обіцянку.

Однак, по той бік реальності вочевидь сприйняли слова хлопця аж надто серйозно. По якомусь часі Марина вже красувалася на нові аві на фоні так бажаного навчального закладу. А от відносини від тоді між ними вкрай погіршилися. І ніби то нічого надто серйозного. Але завжди якісь «але». Тепер вони більше не розуміли одне одного. Роман сприймав це як пере виснаження від вступних іспитів. Але тріщина що раз поглиблювалася. Через кілька місяців вони уже майже не розмовляли. Просто так, без ніяких на то причин. Втім хлопець тепер цьому значення не надавав ніякого. У нього і своїх клопотів було достатньо. А час минав.