.....

Потім почався новий навчальний рік. Мало по малу Марина забула про Романа повністю. Припинилися будь-які спроби спілкування. Ну це можна було пояснити тим, що на початку треба добре вчитися, зарекомендувати себе і так далі. Але справа була в зовсім іншому. Тепер вони були зовсім чужі, не знайомі люди. За яких кілька місяців Роман дізнався, що Марина зустрічається з якимось «крутеликом». Це ще більше зачепило хлопця. Тепер він образився. А поза тим, Роман мав друзів, знайомих, подруг. Тому, проблема була вирішена швидким порухом думки.

Проминуло вже більше двох років. Кому тепер потрібно ворушити старе. Роман не спав. Він згадував. Згадував і плакав. Так плакав. Бо справді тоді кохав. Але…

Спогади були колючими. Він сам винен у тому, що так вийшло. Це він собі придумав щось і накрутив себе. От і все. А разом з тим втратив те, що мало для нього сенс. Сенс, котрий він так довго шукав. І котрий так безповоротно втратив. А тепер… А що тепер! Навіщо ворохобити старе?! Старе, котре і так давно зрозуміле. І забуте.

Спогади… о, що це за таке дивне і таємниче слово. Слово, котре змушує нас згадувати, повертаючи до життя давно вивчені і сто разів прокручені думки. Спогади, це як той хробак, можуть точити наш розум із середини і змушувати нас: боятися, встидатися, ховатися, непокоїтися і на кінець ненавидіти себе. Це певна таємнича, ніби окрема сутність, що існує сама по собі. І може то зникати то повертатися не залежно від нашого бажання. Сутність, котра може бути позитивним другом і негативним ворогом нашої психіки. Але чому так? Цього ніхто не може сказати. Кожна людина піддається нападам цього «внутрішнього ворога». Як би там хто, що не говорив а протидіяти цьому ніхто не здатен. І все, що ми можемо – це лише сподіватися, що вкінці нашого життя наша підсвідомість не приходитиме привидами скривджених нами людей, не  змушуватиме нас боятися самих себе ненавидячи за власні вчинки, не вивергне всю нашу внутрішню сховану істотність наверх перед іншими. Інакше це і буде повний крах нашої людської сутності і початок наших пекельних мук.

Однак, задобрити чи побороти свою внутрішню «опозицію» вдається не всім. Тоді починаються протиріччя. Людина іноді й сама не розуміє, що з нею коїться. Така людина тоді є приречена. Вона мало по малу починає сходити з розуму. Ніхто не здатен протистояти наступу із середини. Цей наступ знищує нас, розчавлюючи потроху об скелі життя. І хто зможе допомогти тоді нещасному…

Роман не спав… Не міг... Його мучили ці кляті спогади. Спогади, котрі повертали назад. Туди назад, де він востаннє попрощався з Мариною. В ту останню літню ніч… Чому це саме зараз? Навіщо? Кому це треба? Можливо й нікому. Але можливо…

Додому хлопець поїхав сповнений думок. Цілих сім тижнів дома мають стерти все це з пам’яті, як і має бути. Однак, цього не сталося. Щось заважало забути все те старе. Так ніби, хтось навмисне всередині голови змішував думки аби спогади воскресали знову й знову. Було важко з цим всім боротися. Але Роман якось жив. І хоч як це діставало – він все рівно намагався втримати спокій в собі і займатися своїми справами. Так пройшли два тижні. Однієї суботи Роман ранком прокинувся доволі таки пізно. На годиннику було вже пів на десяту. Хлопець нікуди не спішив. він побачив в телефоні пропущений дзвінок. Номер був невідомий. «Хто би це міг так рано дзвонити?» - подумав Роман. І справді рано. Дзвінок був здійснений у половині шостої години ранку. Це аж ніяк ніхто не міг просто так дзвонити. Але ніби якась сила відмовляла передзвонити. І хлопець послухався внутрішнього голосу. Так пройшов день. На наступний день Роман дізнався від Володі, що Андрієві ні з того ні з сього стало дуже погано і що його забрала швидка. І він був і далі не надавав значення цьому. Однак, через кілька днів сталося дещо, що змусило хлопця по іншому подивитися на речі.