Розділ 23.

    Ітан спав тривожно. Сон не складався у цілісну картину. Не було ні облич, ні голосів, ні навіть відчуття часу. Лише чорна порожнеча, в яку він провалювався, а потім раптово виринав, хапаючи повітря, ніби щойно побував під водою. Він різко розплющив очі. Холодний піт вкривав його спину. Кілька секунд чоловік лежав нерухомо, прислухаючись до власного дихання й намагаючись зрозуміти, що саме його розбудило.

    У хижині було тихо. Лукас спав, обійнявши край спальника. Сніжок спав поруч, розтягнувшись на все тіло. Еліс лежала на боці, підклавши долоню під щоку. Її обличчя здавалося спокійним, майже безтурботним. А Анна… Він повернув голову до місця, де вона влаштувалася на ніч. Там було порожньо. Він підвівся так швидко, що ледь не наступив на Лукаса.

- Трясця, - прошепотів собі під ніс. - Просто чудово! -серце шалено закалатало від хвилювання.

Все ж він тихо покликав дівчину, надіючись, що йому просто здалося:

- Анно?

    Ніхто не відповів, її дісйно не було. Ітан вийшов з хижини. Нічний Сайрін зустрів його прохолодою й дивною тишею. Поселення спало лише умовно: біля кількох жител нерухомо сиділи вартові-рептилоїди, а десь удалині ледь чутно шелестіло листя. Над горизонтом височіли темні обриси лісу. А над усім цим розкинулося небо. Жодного супутника, жодного знайомого відблиску, який міг би нагадати про Землю. Лише безліч зірок - густих, яскравих, незвично холодних. Деякі мерехтіли білим сяйвом, інші віддавали синявою, а над гірським хребтом тягнулася бліда смуга, схожа на розсипаний зоряний пил.

Анна була тут. Вона стояла біля хижини, закинувши голову і спостерігаючи за цією красою. Ітан полегшено видихнув, потім на мить затримався, просто дивлячись на неї. Вона була ціла і не ушоджена, не зникла, не потрапила в небезпеку, не пішла за черговим примарним образом свого батька. Він повільно  підійшов ближче.

- Анно, - обережно покликав, щоб не налякати.

Вона обернулася й усміхнулася.

-  Привіт.

Ітан мовчки суворо подивився на неї.

- Що? - здивовано запитала вона.

- Нічого, - стимано відповів, ледь опанувавши себе. Емоції страху, які щойно він пережив, подумавши, що вона пропала й потрапила у біду, не можна було показати, але мабуть у нього це погано виходило.

- Ти дивишся так, ніби я щойно зруйнувала тобі життя, - ледь посміхнулась вона.

- Поки що ні, - буркнув Ітан, не стримавшись, -  але ніч ще не закінчилася.

Анна тихо засміялася. Ітанові чомусь одразу стало легше, а потім він згадав, як налякався, побачивши її порожнє місце, і знову насупився.

- Чому ти не спиш?

- Не хотілося.

- Дуже змістовно.

- Дякую. Я старалася, - продовжувала посміхатис дівчина такою чарівною посмішкою, що він просто не міг на неї злитися.

- Анно, - хотів був насваритися, але передумав, споглядаючи на дивний блиск в її очах. Вона явно стримувала усмішку.

- Я хотіла подумати, - нарешті сказала дівчина. - І трохи роздивитися цей світ. Удень ми весь час кудись біжимо, щось шукаємо, від когось тікаємо або намагаємося не стати чиєюсь вечерею, а вночі він зовсім інший.

   Вона знову повернула погляд до неба й продовжила.

- Тут стільки всього, чого ми не розуміємо. Планета приховує життя під якимось енергетичним полем. Її коріння створює організми. Вона відтворює те, що колись бачила. А тепер ми дізнаємося, що рептилоїди живуть за власними правилами й навіть не знають, звідки взялися інші істоти. Я хочу зрозуміти, як усе це пов’язане.

- І вирішила зайнятися цим посеред ночі, на самоті?

- Я не сама. - Анна кивнула в бік двох рептилоїдів, які сиділи неподалік. Один із них повернув до них голову. - У мене охорона, - змовницьки підморгнула йому.

- Ага, тепер я спокійний, - невдоволено буркнув Ітан.

- А що мало статися? Тут така кількість охорони, що мене навіть за бажанням ніхто не з’їсть. Хіба що доведеться спершу провести голосування серед старійшин, а потім отримати письмовий дозвіл від них, при умові, що вони вміють писати - продовжувала веселитись дівчина чи не вперше за весь час перебування на планеті.

   Ітан глянув на рептилоїдів. Один і справді дивився на них із виразом, який можна було витлумачити як глибоку зацікавленість чужою розмовою.

- Дуже смішно, - знову буркнув він.

- Ти просто не вмієш цінувати безпеку, -стиха промовила Анна, підійшовши ближче.

- А ти не вмієш цінувати сон.

- Я ціную. Просто іноді наука перемагає.

- Наука, звісно, - Ітан враз підхопив тон розмови. - Не бажання побути на самоті й помилуватися зорями?

Анна повільно підійшла ще ближче, майже впритул до нього.

- А ти чому не спиш?

Ітан уже відкрив рота, але вчасно зрозумів, що відповідь «бо прокинувся, не знайшов тебе й мало не зірвався на пошуки» прозвучить не так, як йому хотілося.

- Перевіряв периметр.