Розділ 22.

    Їх провели глибше в поселення - туди, де живі конструкції ставали щільнішими, складнішими, майже, як справжні будівлі. Коріння перепліталося у стіни, а світло всередині них ставало теплим та заспокійливим. Погляд Ітана за щось зачепився. Він зупинився на мить – це були їх речі!

- Та ну!  - видихнув Лукас, перехопивши погляд Ітана.

Їхні рюкзаки лежали акуратно складені. Тут було і розібране обладнання для зв'язку і навіть нотатник Анни. Рептилоїд щось клацнув і враз Еліс зраділа:

- Він каже, що ми можемо забрати свої речі!

Просити двічі не довелося. Анна підбігла першою, схопила свій нотатник і швидко перегорнула сторінки.

- Все на місці, нічого не вирвано, - прошепотіла вона, не вірячи очам.

Ітан теж підійшов і присів біля розібраної станції. Він напружено глянув на Еліс.

- Вони взяли це, а тепер віддають?

Еліс кивнула.

- Вони кажуть, що забрали «небезпечне». Поки не розуміють, хто ми і для чого ці речі, але повертають їх нам.

Ітан повільно кивнув:

- Логічно.

- Мені подобається ця логіка, - буркнув Лукас, перевіряючи свій рюкзак. — Особливо частина «повертають».

   Сніжок неочікувано визирнув із кишені, що ненароком розстібнулась й одразу привернув увагу. Кілька рептилоїдів обережно підійшли ближче. Вони зупинились, завмерли, почали довго й зосереджено дивитись на невідоме створіння. Один навіть здивовано клацнув щелепами.

- Еліс, - напружився Лукас. - Чого вони на нього так дивляться? – Він витягнув Сніжка і сховав його у своїх долонях.

Еліс прислухалась до їх клацання, а потім усміхнулась.

-  Вони думають, що він особливий.

- В сенсі?

- Вони не знають таких істот, - вона щось сказала їм і знову посміхнулась. -  І вважають його чистим.

Лукас гордо підняв Сніжка, показуючи їм ближче.

- Я ж казав, що ти в мене еліта!

Еліс тихо додала:

- Вони сказали “божественний”.

- Ого! - Лукас аж випрямився. - Я виховую божество! Запишіть це десь!

   Ітан закотив очі і продовжив швидко збирати переносну станцію, поки рептилоїди уважно розглядали щура. Руки працювали чітко, автоматично, наче він боявся, що не зможе налагодити зв’язок. Чоловік запустив станцію і почулись рипіння.

- Давай, давай, - тихо бурмотів він. - Запускайся!

Почувся сигнал.

- Є! - різко сказав він.

Екран засвітився. З’явилось бліде обличчя капітана.

- Ітан?!- майже не вірячи своїм очам, стрепенувся капітан.

- На зв’язку!

Полегшення на обличчі капітана було миттєвим.

- Де вас носило?! Вас не було три доби!

Анна різко підняла голову:

- Скільки?

- Три дні, - повторив він. – Марта запустила ваші маячки на костюмах, але сигнал був дивний. Інколи взагалі із під землі.

- О, ви є! – радісно втрутилась Марта.- Я вже ледь не посивіла!

Капітан нахмурився:

- Я ж просив, виходити щодня!  Ще день  і я б  піднімав запасний модуль! Мені довелось би залишити корабель і кинутись на ваші пошуки! Де ви знаходились увесь цей час? Чому ішов такий дивний сигнал?

    Ітан коротко відповів:

- Ми були всередині Сайріна.

- Як це?- здивувалась Марта.- І взагалі, ви всі цілі, живі й здорові?

Ітан глянув на Еліс.

- Ми всі цілі, відносно здорові і мабуть у безпеці, але це довга історія.

 - У нас є час! - жорстко відповів капітан.

- Не впевнений, що Вам сподобається.

 Капітан не намірений був поступатись.

 - Розказуй! – невдоволено рявкнув він.

   Ітан коротко й чітко виклав усе. Про інкубатор в середині планети, про копії, живих організмів і їх переробку, а найголовніше про місцеве розумне населення - рептилоїдів. У якийсь момент капітан просто закляк. А потім повільно наказав:

- Покажи!

   Ітан повернув камеру спочатку на команду, які радісно помахали їм рукою, а потім на «місцеве розумне населення». Рептилоїди завмерли. Вони дивились на екран, як на щось живе. Дехто навіть відступив. Старший зробив крок вперед обережно і уважно оглядаючи капітана. Еліс щось сказала їм, і той відповів.

- Вони бояться, - тихо сказала Еліс.

- Чого? - спитала Анна.

- Не розуміють, як це працює.

Капітан на екрані тихо видихнув:

- Це вони?

- Так, - підтвердив Ітан.

- А як ви з нимии спілкуєтесь? – не йняв віри капітан Маркус.