Розділ 21.

  Прохід, куди бігла команда по трохи розширявся. Світло ставало іншим - значно теплішим й природнішим. Навкруги темрява поступово освітлювалась, відкрваючи все ширший прохід. І раптом коріння взагалі розійшлося, ніби хтось їх відпустив. Першим назовні вибрався Дружок. Він зупинився на краю отвору, принюхався і лише тоді зробив кілька впевнених кроків уперед. За ним вибігли варанята, радісно мотиляючи хвостами і щурячись на денному сонці. 

    Ітан вийшов слідом, одразу оглядаючи периметр навколо. Все було тихо - звичайний сонячний день.

- Чисто! Можете виходити! – скомандував він.

  Анна піднялась на поверхню і завмерла. Це був той самий світ з якого вони зникли у підземелля, тільки ланшафт трохи інший. Не було поселення рептилоїдів - лише звичайний ліс. Повітря тут було легшим, ніж в підземеллі, знайомішим. Земля під ногами знову ледь відгукувалась на дотик - тихо і майже непомітно.

- Ми повернулись, -  радісно видихнула вона.

- Так, - погодилась Еліс, виходячи назовні і озираючись навколо, - повернулись, але не тими самими. Тепер ми знаємо значно більше про цю планету і її мешканців. 

  Лукас виліз останнім, обережно витягуючи Сніжка з кишені. Він уважно його обдивився чи той ніде не поранений і поклав назад. Сніжок хотів був протестувати, але його швидко замкнули на блискавку. Лукас підвів голову догори і примружився.

- Я офіційно заявляю: більше ніяких підземель! - трохи подумавши додав. -  Якщо тільки там не буде нормальної кави!

- Я б теж віддав багато чого за чашку кави!- весело посміхнувся Ітан. - І взагалі, поїсти б щось! Скільки ми вже не спали і не їли? - він глянув на Анну.

- Уявлення не маю, - ледь посміхнулась вона, - але ми живі і на тому дякую! 

- Це слушне зауваження, але я б теж поїв і що найголовніше поспав би! - позіхнув Лукас. 

 Раптом отвір позаду них повільно заріс корінням так, як рана, що затягується, але миттєво.

- Сад закрив свої двері! -зауважила Еліс, споглядаючи на місце, де вже не було входу, а лише коріння у затінку дерев. 

- Треба йти, - задумливо повідомив Ітан.- Потрібно, як найшвидше повернутися до модуля, поки нас не застала ніч.- Він трохи подумав і додав.- Але я абсолютно не маю уявлення куди іти.

- Байдуже куди, аби подалі звідси! – вдихнув на повні груди Лукас.

    Вони рушили крізь зарослі лісу, надіючись дійти до розлому, що пересікав планету засвітло. Маленькі істоти - ті, що щойно “народились” - залишились біля входу. Вони не йшли за ними. Лише спостерігали, як команда поступово віддаляється. Вони вже почали пробувати перші листки кушів на смак, але все ж цікавіть не полишала їх.  Дружок на мить обернувся. Його хвіст повільно хитнувся, ніби на прощання. А потім він пішов далі разом із людьми, вірно крокуючи поруч.

     Вони не встигли пройти й десяти кроків, як ліс раптово змінився. І ніби нічого такого, але тиша, яка раптом запанувала навколо насторожувала. У всіх одночасно виникло відчуття небезпеки, ніби сама інтуїція підказувала, що щось тут не так. Ітан зупинився першим та дав знак зупинитись команді, прислухаючись до тиші.

- Мені одному здається, що щось тут не так? – обережно запитав він. – Ніби за нами спостерігають?

Еліс глянула у кущі поблизу.

- Ти правий, - впевнено сказала вона. - Нас уже чекають.

    З тіні між деревами вийшли ті, хто дійсно спостерігав за командою – рептилоїди. Ті самі, що знайшли їх і першого разу, і знову їх було шестеро. Вони стояли нерухомо, спокійно, оцінюючи ситуацію. Але цього разу, вони не оточували, не стискали простір навколо них, а просто стояли і дивились. Лукас тихо прошепотів:

- Скажіть, що це мені здається.  Не може бути, щоб ми знову втрапили в таку халепу – вдруге!

    Проте всі мовчали. Нарешті Еліс зробила крок вперед і щось сказала на їх мові. Один найбільший рептилоїд щось їй відповів. Вона слухала і цього разу не напружувалась. Навпаки, здавалось, що на її обличчя проступило полегшення.

- Вони знають, - нарешті сказала вона.

- Що саме? - коротко запитав Ітан.

- Де ми були.

Анна швидко стиснула її руку, переживаючи:

- І що тепер? - схвильовано запитала вона.

   Еліс ледь помітно кивнула їй у відповідь:

- Вони дещо здивовані.

   Один із рептилоїдів, той що самий більший, мабуть і самий старший, зробив крок вперед. Його погляд ковзнув по кожному з них, оцінююче. Затримався на Анні, на Ітані, Лукасі і навіть на Дружку. Варан теж уважно дивився на нього. Його вусики ледь тремтіли, але тепер він не гарчав, ніби й не боявся зовсім, а просто напружено чекав на реакцію. І той щось коротко сказав.

Еліс переклала:

- Він сказав: «Ви повернулись».

Лукас тихо видихнув:

- Ну так. Ми теж такого не очікували, але нам пощастило.

Старший рептилоїд знову щось сказав і цього разу в його голосі не було загрози. Еліс перевела:

- Ті, хто проходить через "підземний сад" і повертається, - вона зробила паузу, - не є чужими.