Розділ 17.

   Вони з’явились не одразу. Спершу змінився звук. Ліс, який досі дихав тихо, рівно, майже спокійно, раптом збився. Шурхіт листя став уривчастим, глухим. Світіння на гілках потьмяніло, ніби хтось приглушив саме серце цього місця. Дружок завмер. Його хвіст, що досі повільно мотилявся, зупинився. Вусики витягнулись уперед, напружені, як антени. І тоді земля під ними ледь здригнулась. Почулися повільні, важкі кроки, наче щось велике не йде, а втискає себе в реальність із кожним рухом.

- Ви це чуєте? - прошепотіла Анна.

    Ітан вже стояв напоготові. Його рука повільно опустилась до бластера. Темрява між деревами стала густішою і з неї щось відділилось. Перша постать вийшла повільно, без жодного поспіху, висока, майже двометрова. Її силует був неприродний - довгі кінцівки, вигнута спина, масивна шия. Морда витягнута, щелепи широкі, а зуби надто довгі навіть для хижаків. Світло торкнулось її і всі побачили - луска. Темна, щільна, місцями блискуча, ніби волога. Очі вузькі, жовті, як у хижака, але холодніші, розумніші. Істота рухалась на двох ногах і була схожа на рептилоїда. За ним вийшов другий, потім третій, четвертий, п’ятий і шостий з’явився останнім. Вони не розбігались, не метушились. Вони стали півколом. Повільно, синхронно, оточуючи.

- Шість, - тихо сказав Ітан.

- Ну хоч не сто, - прошепотів Лукас, намагаюсь мислити позитивно.

   Тепер, коли вони вийшли всі, було видно деталі. Їхні лапи закінчувались довгими, вигнутими кігтями. Хвости - важкі, м’язисті, повільно рухались, лишаючи сліди на землі. Деякі мали на шиї світлі прожилки, що слабко пульсували, ніби крізь них текло світло. Один із них зробив крок і земля під ним тихо тріснула. Він був більший за інших, ширші плечі, темніша луска. Погляд важкий, як камінь. Він зупинився за кілька метрів від них.

   Дружок тихо загарчав. Рептилоїди не рухались, але їх присутність тиснула, як щось древнє, що не звикло пояснювати, лише вирішувати.

- Ну, - тихо видихнув Лукас. - а от і місцеве населення. Я так думаю, що це саме ті хто "забрав речі".

  Жоден з рептилоїдів не кинувся. Вони просто їх оточили тихо і без поспіху.

- Назад не прорвемось, стоїмо, - прошепотів Ітан, дістаючи бластер і знімаючи запобіжник.

  Дружок вийшов уперед. Він став між людьми і ними.  Варан розкрив пащу і зашипів. Один із рептилоїдів зробив крок і видав звук – низький і різкий, щось середнє між шипінням і клацанням.

   Ітан приготувався стріляти, Лукас теж вже був напоготові з бластером у руках. 

  Еліс раптом різко здригнулась.

- Стійте! Не стріляйте!  - сказала вона, дивлячись на Ітана і Лукаса.

  Усі на мить завмерли - істоти зацікавлено, оглядаючи прибульців, а чоловіки напружено, готові будь-якої миті розпочати бій. 

- Що? - тихо запитала Анна.

 Еліс дивилась на істот:

- Вони говорять.

- Я думаю, що це не «Привіт, ласкаво просимо на Сайрін!», - тихо пробурмотів Лукас, все ще не опускаючи бластера.

  Еліс зробила крок вперед і несподівано для всіх відповіла. Її голос змінився. Він став жорсткішим. У ньому з’явились дивні інтонації - різкі, уривчасті. Рептилоїди завмерли. Один із них, найбільший, підійшов ближче. Його очі зупинились на Еліс. Він відповів коротко та різко. Еліс поблідла.

- Що вони кажуть? - спитав Ітан, все ще дивуючись, що Еліс їх розуміє. Таки підземний сад зробив своє діло. Він змінив Еліс так, що тепер вона могла розуміти цих істот і спілкуватися з ними.

  Дівчина нервово ковтнула:

- Що ми порушили межу.

- Яку ще межу? – вражено прошепотіла Анна.

- Їхню, - впевнено відповіла Еліс.

Лукас тихо зітхнув:

- Ну звісно. Ми ж тільки те й робили, що гуляли по їхньому городу, крали моркву і ображали салат.

  Еліс не відреагувала, вона слухала. Рептилоїд знову почав щось говорити і кожне слово робило її все більш напруженою.

- Вони кажуть, що ми взяли те, що належить планеті.

Ітан нахмурився:

- Ми нічого не брали.

- Для них - взяли, - тихо продовжувала Еліс. – Що саме не знаю, але ми тут, отже вже порушники. Ітане, Лукасе сховайте бластери, бою не буде. Довіртесь мені.

  Чоловіки переглянулись між собою. Ітан швидко оцінив ситуацію, їх менше, ще й проти інопланетних великих істот. І хоч ззовні вони не були озброєні ніякою зброєю, проте невідомо, як вони можуть зреагувати. Тому він вирішив послухати Еліс і дав знак Лукасу сховати зброю.

  Найбільший рептилоїд різко клацнув і в ту ж секунду інші рушили, швидко і без попередження. Один схопив Ітана за плече, Інший – Лукаса за руки. Анна навіть не встигла відступити, як її вже теж тримали.

- Гей! - вирвався Лукас. - Можна без рук?!

 Ітан спробував вирватись, але марно. Сила істоти була надто велика.

- Не чиніть опору! - різко сказала Еліс. - Вони не вб’ють нас… зараз.

- Чудово, - пробурмотів Лукас. - "Зараз" звучить обнадійливо!