Розділ 14.

  По лісистій місцевості іти було значно легше. Крони скляних дерев добре захищали від спеки і палючого сонця. Омріяна прохолода і тінь значно полегшували шлях і покращили настрій, особливо Еліс.

- Одне добре,- роздумувала вона вголос, проходячи повз скляний кущ.- Тут ми точно не згоримо від променів сонця. Треба було ще й крем від засмаги брати. Але хто ж знав?

    Три кілометри до маяка команди «Галілео-1» пройшли за годину і майже дісталися до місця звідки йшов сигнал. Проте не все було та райдужно, як здавалось через заломи променів на скляних листках. Кілька разів то одному члену команди, то іншому, здавалося одне й те саме. Наче між деревами хтось стоїть. Коли повертали голову, то там нічого не було. Дружок же зовсім не реагував на ці видіння, ніби їх і не було. Він спокійно йшов попереду команди, періодично обнюхуючи дерева, жуючи скляні листки і мотиляв хвостом. Отже фізичної небезпеки не було, але ж психологічно відчувалася напруга. Простір  був ніби наелектризований навколо. І залишалося стійке відчуття, що за ними стежать.

      Лукас не витримав перший і нарешті буркнув:

- Скажіть чесно. Це тільки мені здається, що он ті дерева трохи ближчі, ніж були кілька секунд назад? - він зупинився, оглядаючи їх.

- Тільки не кажи, що тут ці кляті дерева ходять! – буркнула розлючена Еліс. – Досі ця флора проектує голограми, розмовляє, намагається з'їсти тебе, ще й не вистачає, щоб вона пішла! Вона що переміщається?

     Ніхто не відповів, бо всі подумали про те саме. Далі ішли мовчки, аж до сигналу маяка.

   Посеред невеликої галявини стояло дерево. Високе, старе і товсте, як вежа, а з його стовбура стирчав металевий циліндр. Це і був маяк - аварійний передавач попередньої експедиції. Він був майже повністю втягнутий у дерево. Кора обхоплювала його з усіх боків, ніби рослина намагалася повільно проковтнути метал. Гілки обвивали антену, а коріння піднялося над землею і затиснуло основу пристрою, як пальці. Маяк все ще блимав – тихо, слабко, ніби серце, що б’ється останніми ударами.

       Еліс обережно підійшла ближче:

- Він працює!

      Ітан оглянув дерево:

- Таке враження, що дерево намагалось його з’їсти.

      Лукас присвиснув:

- Супер! Тепер у нас ще й рослини-металоїди!

    Він нахилився до маяка:

- Ну що, друже, - сказав він металевому корпусу, - ти виграв! Тебе не доїли!

    Анна провела рукою по корі. Вона була теплою і трохи пульсувала. Анна швидко прибрала руку.

- Воно живе!

- Дерева на цій планеті зазвичай живі, - знервовано посміхнулась Еліс.

- Я не про це, - замислилась Анна, розглядаючи предмет.

   Ітан присів біля маяка і витер пил із таблички. «Галілео-1» аварійний передавач» Під табличкою виднівся ще один напис, видряпаний ножем. Нерівний, поспішний, трохи почорнівший від часу. Лукас нахилився ближче і теж побачив цей напис.

- Дайте вгадаю! Тут написано “Ми всі помремо”? - питально підвів брову.

- Ні, - тихо сказав Ітан і прочитав уголос.- “Не торкайтеся дерев”.

Лукас повільно прибрав руку зі стовбура.

- Чудово! Просто чудово! – Еліс дістала із сумки вологі серветки і почала витирати руки.

Ітан уважно подивився на планшет, щось поклацав на ньому і здивовано поглянув на Анну.

- Сигнал іде звідси вже тринадцять років.

- Тринадцять? – ошелешено перепитала дівчина.

- Так.

- Значить, - раптом сказав Лукас, озираючись на темний ліс, - якщо попередня команда, ще десь тут, - він зробив паузу.- То вони або дуже терплячі, або дуже мертві.

- Ітане! - радісно стрепенулась Анна, не зважаючи на зауваження Лукаса.- Тринадцять років! Це означає, що сім років, як мінімум тут хтось жив!

- Виходить, що так, - похитав головою чоловік.

- Але ж тринадцять років його ніхто не чіпав, - продовжував свою думку Лукас.

- Я б теж не чіпала, якби дерево на моїх очах їло цей маяк, - продовжувала витирати руки Еліс. – Там, до-речі, так і написано – не торкатися! 

  Раптом маяк тихо пискнув. Світло на ньому блиснуло сильніше. Ітан нахмурився:

- Стривайте, він реагує.

- На що? - запитала Анна, поглянувши на свій сканер і повільно додала.- На рух.

  Лукас нервово озирнувся:

- Чий?

  Анна не відповіла. Вона подивилась на показники, а потім сказала:

- Великий підземний рух.

   Тиша навколо галявини стала важкою. Дружок раптом притиснувся до землі. Його хвіст перестав мотиляти. І з темного лісу щось тихо хруснуло. Лукас прошепотів:

- Добре, тепер офіційно питання, - він обережно зняв з себе рюкзак і дістав бластер. - Хто хоче посперечатися, що дерево не було головною проблемою?