Розділ 13.

     Край урвища ще довго дихав холодом, але врешті світанок розігнав його. Команда сиділа тихо навколо вогнища і кожний думав про своє. Планета підкинула ще один сюрприз і що робити далі після цієї ситуації ніхто не знав. Але зараз кожний думав про своє. Лукас грів руки біля вогнища, Еліс сьорбала гарячий чай, Анна робила якісь записи у нотатнику, а Ітан врешті запустив дрона розвідувальника - все ж, безпека тут найголовніше.

- Там щось є, - раптово зосередився на екрані Ітан.

- Що? – стрепенулась Анна і підбігла до нього, покинувши свою писанину.

- Маяк на тій стороні урвища.

- Він що досі працює? – здивувався Лукас.

- А це точно маяк чи знову якась рослина, яка лише прикидається ним? – стривожено підвела погляд Еліс.

-  Ні, це точно механічний маяк, - запевнив Ітан, збільшуючи зображення на екрані.

- Як же він туди потрапив? – здивувалась Анна. – Тут же безпечно спуститися і видряпатись на ту сторону не вийде.

- За пів кілометра звідси є перехід на ту сторону лісу через урвище, - підвів на неї погляд чоловік. - Мабуть, хтось з експедиції перейшов його і залишив там, щоб ми могли відслідкувати його.

- Тоді нам потрібно іти туди, - з надією в очах прошепотіла Анна.

- Ні, - заперечно похитав головою чоловік. - Спочатку потрібно доповісти про все капітану.

- Якщо він все почує, то обов'язково накаже повертатися! – знервовано підвелась Анна. – А можна не доповідати про всі події або хоча б не говорити, що ми ледь не загинули?- благально подивилась йому у очі.

   Ітан уважно на неї поглянув і промовчав. Він повернув дрон назад і увімкнув станцію передачі.

- Капітане Маркусе, прийом.

   Статичний шум тріснув у навушнику, потім з’явився голос капітана.

- Доброго ранку, командо. Я чую вас. Доповідайте.

  Ітан ще раз глянув на Анну. Та склала руки у благальному жесті. Ітан важко видихнув і поглянув на Лукаса, той махнув головою, а Еліс лише знизала плечима.

- Ми підійшли ввечері до урвища і зупинились на ночівлю, але зранку вирішили спуститись, щоб дослідити його. Там ми знайшли речі попередньої експедиції. Проте, разом із цим, на нас напала рослинна форма життя, яка здатна імітувати образи людей. Ми безпечно піднялися назад. Команда не постраждала, ми зараз знаходимось у безпеці.

   У повітрі повисла пауза. Капітан обдумував почуту інформацію.

- Кого саме вона імітувала?  - стривожено запитав капітан.

- Вона копіювала батька Анни.

   У зв’язок вклинився інший голос – це була Марта.

- Це неможливо! Рослини не мають настільки складних нейронних структур!

Ітан сухо відповів:

- Тоді вам сподобається наступне - вона говорила! Кликала Анну, але ми зрозуміли, що це пастка і не зреагували.

   Знову повисла гнітюча тиша, яка затягувалась. Нарешті Маркус сказав:

- Повертаєтесь на корабель. Досить вже цих досліджень.

  Анна різко підняла голову і знову благально глянула на Ітана. Той все зрозумів без слів і впевнено заперечив.

- Ні!

- Поясніть!- гаркнув капітан.

   Ітан уже запустив дрон. Маленька машина з гудінням піднялась у повітря й полетіла над розломом. Її камера одночасно передавала картинку на планшет та корабель. Анна нетерпляче присіла до Ітана і нахилилась ближче.

- Збільш зображення, - скомандував капітан.

  Зображення тремтіло, але було достатньо чітким. За розломом простягався інший ліс. І там блимало світло: регулярно, ритмічно.

 Анна прошепотіла:

- Маяк.

  На планшеті висвітився напис розпізнавання сигналу «Аварійний маяк команди «Галілео-1»

  Ітан продовжив.

- Капітане, дрон фіксує сигнал попередньої експедиції. Він за розломом. Приблизно три кілометри від нього.

- І як ви плануєте перейти розлом, якщо там небезпечно? – холодно запитав капітан.

- За пів кілометра звідси є перехід. Зараз покажу, - Ітан перемістив дрон у тому напрямку. Там дійсно був скелястий хребет посеред розлому, що нагадував невеликий міст через нього.

Капітан важко видихнув.

- Добре, але тільки перевірка. Ніякого геройства.

- Прийняв, - впевнено сказав Ітан та вимкнув зв'язок.

Він ще не встиг зняти навушкик, як Анна кинулась до нього.

- Дякую!

  Із щирим захопленням в очах і величезним бажанням розцілувати, яке ледь стримувала, дівчина міцно стиснула його в обіймах.

  Ітан ледь посміхнувся.

- Здається мені, що я роблю величезну помилку, - тихо прошепотів їй на вухо.

- І я тобі щиро вдячна за неї! - радісно прошепотіла у відповідь дівчина і побігла збирати речі.