Розділ 12.

    Вогонь догорав повільно, наче не хотів згасати першим. Ітан сидів нерухомо, спершись ліктями на коліна. Він так і просидів всю ніч, спостеріаючи за лісом і тишею навкруги. Скоро світанок. Чоловік дивився, як поволі згасають зірки у ранішньому мареві. Дивився на небо і ліс, ніби очікуючи, що ось-ось звідти з'явиться той, що спостерігав за ними, Проте  ліс мовчав, більше не було чутно ні звуку, але це було не природне мовчання. Це була пауза, ніби вичікування перед чимось серйозним. Дружок іноді притискався до його ноги і тихо сичав. Не гарчав, а саме сичав, наче про щось попереджав. Ітан підняв очі. Темрява між деревами ворухнулась. Він уже тягнувся до бластера, коли почув звук, але не з лісу, а з урвища. Тихий металевий дзвін, наче щось вдарилося об камінь далеко внизу. Ітан озирнувся і завмер. Другий звук, шурхіт і слабке світло, десь знизу урвища. Чоловік обережно піднявся, не розбудивши ні Лукаса, ні дівчат. Дружок рушив слідом, низько пригинаючись до землі. Край урвища чорнів попереду. І саме звідти долинало бліде блимання - ритмічне й штучне.

Ітан прошепотів: 

- Не подобається мені це.

- Мені теж.

Він різко обернувся. Анна стояла позаду. Очі розширені чи то від страху, чи цікавості.

- Ти чому не спиш? - тихо запитав він.

Вона не відповіла. Лише дивилась вниз.

- Я вже це бачила.

Ітан насторожився. 

 - Де?

- У спогаді або у видінні. Я не знаю, але там унизу щось є.

Світло внизу блимнуло сильніше. І в ту ж мить знизу долинув звук. Голос, тихий, спотворений відлунням.

- Допоможіть…

Ітан схопив Анну за плече, боячись, що та знову нахилиться занадто близько до краю. 

 - Ти це чула?

Вона кивнула, губи дівчини затремтіли.

- Це він.

- Хто?

- Мій батько.

  Вітер раптово здійнявся з урвища, холодний, сирий, із запахом металу й пилу. Світло внизу блиснуло ще раз і тепер стало видно чіткіше. Це було не просто світло, а лампа аварійного сигналу. Ітан примружився, придивляючись.

 - Це щось неприродне.

Анна ледь прошепотіла: 

- Це схоже маяк експедиції.

Він різко глянув на неї. 

- Звідки ти знаєш?

Вона відповіла тихо, майже беззвучно:

- Бо я бачила його в татових спогадах, не тут, а ще коли була на Землі. Він снився мені ще там і це місце теж снилося.

   Запала гнітюча тиша. І раптом клац. Позаду них щось впало. Ітан обернувся миттєво, бластер уже був у його руці. На землі біля табору лежав предмет, якого секунду тому не було. Металева пластина: подряпана,  обпалена, стара. Анна повільно підійшла і підняла її. На поверхні виднілися стерті символи і емблема. Вона зблідла.

- Це знак їхньої експедиції.

  Ітан нахилився ближче. На металі, крізь шар бруду й часу, проглядали літери: "Експедиція “Галілео-1”. Якщо знайдете - не спускайтесь."

Вітер стих. Ліс знову мовчав. А з урвища знову долинув голос, але тепер чіткіший.

- Анно…

   Дружок тихо заскавчав. Ітан дуже повільно підняв голову.

- Схоже, - прошепотів він, - нас уже знайшли першими.

  Ітан знову подивився на металеву пластину в руках Анни. Потім перевів погляд на урвище. Потім знову на напис:

"Якщо знайдете - не спускайтесь."

Він тихо видихнув.

- Значить,  спускаємось.

Анна підняла очі. 

- Ти серйозно?

- Якщо вони лишили попередження, то значить там щось є. А якщо там щось є, що може говорити голосом твого батька, - він нахилився ближче, - я хочу бачити це першим, ніж воно побачить нас.

Дружок тихо пискнув, але не відступив. Ітан підійшов до вогнища.

- Лукасе! - покликав він.

Нуль реакції.

- Лукасе! - покликав вже голосніше. 

Той підскочив, мало не перекинувши казанок з їжею.

- Що? Я не сплю! Я медитую!

Він підвівся і потягнувся, позіхаючи. 

- Що я проспав?  Моя черга спостерігати?

- Ні, - серйозно похитав головою Ітан, - поглянь, що ми знайшли.  

Лукас уважно роздивився знахідку у руках Анни.

- Це що підказка якась?- нахмурився юнак.

- Скоріше запрошення, - сухо зауважив Ітан, намотуючи мотузку на руку. 

- Ви всі божевільні! - протестувала Еліс, після того, як їй повідомили, про намір Анни і Ітана спуститися вниз. - Ви взагалі розумієте, що робите?   

- Цілком, - ствердно погодився Ітан. 

- Що цілком? Розумієте що робите чи цілком божевільні? - не вгамовувалась лікарка. 

- Думаю обидва твердження є вірними, - суворо погодилась Анна, обвязуючи мотузку навколо талії. 

  Ітан і Лукас швидко спорудили з бревен дерев, що були навколо, важіль, через який перекинули мотузку з двома карабінами. Також вони приєднали невеликий механічний підйомник на акумуляторі, який знайшовся у Лукаса в рюкзаку. Ітан вирішив, що доцільніше спускатись двом і двом залишитись наверху. Спускатись парою було значно безпечніше, оскільки  якщо спуститься хтось один і втратить орієнтування чи щось побачить і не зреагує, то потрібно, щоб інший його підстрахував. Так, як Лукас мав фізично опускати і піднімати назад обох членів екіпажу, то відповідно спускались Ітан і Анна.  Еліс була проти цієї дурнуватої ідеї, але ж вона була у меншості, тому все, що могла - це допомагати Лукасу, страхувати і відпускати мотузку. Коли все було готово, мотузка ковзнула вниз по каменю. Карабін клацнув. Ітан перевірив кріплення тричі.