Розділ 8.

    Ніч була тривожна, як ніколи ще на Сайріні. Кожний думав про своє, але через втому і надлишок емоцій команда швидко поснула. На ранок, швидко поснідавши й набравши у рюкзаки запасів їжі та води  -  були готові вирушати. Ітан зупинився на мить й дістав зі сховку 4 лазерні бластери, які кріпились пасками до ноги.

- Не відомо, що може трапитись та хто нам може зустрітися, тому я активував протокол безпеки і пропоную не нехтувати зброєю, - суворо зауважив він.

   Ніхто сперечатися не став, бо через вчорашні прояви планети, дійсно було доцільно подбати про власну безпеку. Кожний узяв усе необхідне у дорогу: Ітан дрон спостерігач з планшетом управління і апарат прямого зв'язку із кораблем, Анна сенсор і кілька пробірок для досліджень, Еліс - медичну сумку, а Лукас - деякі інструменти, палатки, спальні мішки та мотузку.

- Запобіжники не знімати без потреби, - коротко нагадав Ітан, перевіряючи кріплення бластерів на кожному з членів екіпажу.

- Та ясно, - кивнув Лукас, поправляючи лямку комбінезона. - Я ж культурний дослідник небезпечних світів!

Раптом з внутрішньої кишені комбінезона визирнула мордочка Сніжка.

- Ти, що реально хочеш взяти щура з собою?  - невдоволено запитала Анна.

- Ви всі як хочете, а я його тут не залишу! Я не знаю на скільки ми йдемо, тому Сніжку безпечніше буде зі мною. Я ось його у кармані закрив, він точно не втече!

- Це ми вже бачили двічі! – буркнула Еліс.-  Спочатку на кораблі він «не втік», а потім на планеті знову ж таки «не втік»!

- Дійсно, буде краще залишити його у модулі, бо він тут в безпеці і є постійно доступ до їжі з водою, - суворо зауважив Ітан.

- Я не можу його залишити самого! – стояв на своєму юнак. – І взагалі  він теж член екіпажу, просто дуже компактний!

- Тоді відповідатимеш за нього головою!

    Ітан невдоволено поглянув на Сніжка, ніби оцінюючи чи будуть від цього щура знову у них проблеми. І внутрішнє чуття підказувало, що обов'язково будуть, але Лукаса було не можливо переконати у зворотньому. Тож врешті він вимушений був погодитись. Анна злегка посміхнулась, а Еліс лише закотила очі. Сніжок же змовницьки пхикнув і сховався у свій карман, ніби обіцяючи, що вестиме себе дуже тихо.

    Планета зустріла їх густотою. Повітря було щільне, мов тепла вода, і кожен крок ніби розсував невидиму завісу. Хащі стискались навколо, але не загрозливо, швидше цікаво. Вони пробиралися крізь них, а природа навколо жила власним життям. Гілки дерев згиналися, ніби обережно пропускаючи їх, листя блищало м’яким світлом і переливами на сонці. Усі чарувалися цією дивовижею, а Анна на ходу, щось записувала у свій нотатник та перевіряла показники сканера. Один Ітан, як пілот і постійний спостерігач, не поділяв загальної ейфорії, бо відчував інше. Він постійно озирався, і потилицею відчував, наче тисячі невидимих очей слідкують за ними з тіні дерев та з глибини хащів. Легка тиша іноді переривалася хрустом листя, хоча ніхто поруч не рухався. Свої перестороги він лишив при собі, не бажаючи турбувати команду.

    Ґрунт під ногами м’яко пульсував, іноді піднімався хвилями, немов планета дихала разом із ними. Іноді траплялися дивні, прозорі кущі, через які наче можна було бачити світло з іншого боку. Високі трави шурхотіли і здавалися живими, рухаючись, навіть коли вітру не було. Під ногами зустрічалися маленькі люмінесцентні рослини, які світилися холодним блакитним сяйвом, як маленькі ліхтарики. Коли вони проходили повз, світло змішувалося із тінями, створюючи відчуття, що шлях веде у казковий тунель. Повітря було насичене дивними ароматами  цих трав і квітів. Анна, як зачарована, не відводила погляду від флори. Вона помічала, що деякі квіти при контакті випромінюють легкий аромат, схожий на мед, а інші – майже непомітний електричний заряд, що пробігає шкірою, коли торкаєшся їх  і в цей час сканер фіксував підвищену біоактивність у точці контакту. А деякі квіти інакше реагували на дотик – вони розкривали пелюстки і тихо дзвеніли, ніби музичні інструменти. Анна першою помітила цю особливість.

- Зачекайте, - вона нахилилась і легенько торкнулась пелюстки, однієї із квіток.

  Квітка здригнулась і видала звук. Такий тихий і чистий, мов нота зі скла. Раптом друга квітка поруч відповіла, потім третя. За кілька секунд галявина вже перегукувалась кришталевим передзвоном.

- Це реакція на дотик, - захоплено прошепотіла дівчина,  дістаючи записник. - Біомеханічна акустична система захисту або комунікації.

- Або сигнал тривоги, - озираючись додав Ітан.

  І раптом щось ворухнулось у кронах. Вони з’явились майже одночасно. Кілька істот, схожих на невеликих варанів, але з довгими вузькими носами, гнучкими невеликими хвостами і дивними вусиками-ріжками над очима. Вони спускались з дерев легко, мов листя. Один наблизився і нюхнув повітря. Потім поворушив своїми вусами-антенами і подивився прямо на Лукаса.

- О, привіт, - весело сказав той. - Ти офіційно перший місцевий! Будемо надіятись, що ти не намагаєшся нас з’їсти!

   Лукас присів і протягнув руку. Істота помотиляла хвостиком і обережно підійшла.

- Якщо хвіст так реагує, значить, він нам довіряє, - стиха зауважив Лукас.

   Еліс напружено стежила за кожним рухом істоти, потім з пересторогою стрепенулась: