Розділ 7

  У модулі було тихо так, ніби звук тут заборонили. Зрідка тільки схлипи Анни порушували його. Ніхто не говорив. Навіть Лукас не жартував. Зараз лише потріскував динамік екрану, на якому щойно згас останній рядок журналу. Ітан підняв Анну та пересадив її у крісло модуля. Лукас і Еліс непомітно вийшли на ззовні, відчувши, що потрібно дати час дівчині, щоб прийти у себе. Анна заспокоїлась та сиділа нерухомо.

- Анно, -  обережно покликала Ітан, присівши поруч.

Дівчина не відповіла.

- Я все розумію, що це батько і ти побачила, що трапилось, але…

- Ітане, - раптом дівчина перевела на нього заплаканий погляд. – Він був тут і сімдесят шість днів чекав на допомогу! Чому не відправили рятувальну місію одразу, коли зрозуміли, що корабль втратив зв'язок? Чому чекали двадцять років, щоб прислати нас лише зараз? Чому?

  Ітан знизав плечима. Він не знав, що сказати і як зарадити, тому просто знову її обійняв. Вона не пручалась, їй потрібна була така підтримка.

  Еліс і Лукас стояли біля модуля засмучені від побаченого. Лукас ступив на поверхню й одразу скривився, ніби спробував щось несмачне.

- Ну і  планетка!- знервовано пробурмотів він, копнувши ногою землю. – Спочатку земля дихає, потім люди зникають і нарешті ці – слизькі велетні! Курорт ще той, інакше не скажеш!

Еліс усміхнулась, але в її усмішці було більше напруги, ніж веселощів.

- Так, не вистачає тільки змій і рептилій! - з острахом сказала вона, обводячи поглядом хащі.- От тоді буде повний набір моїх дитячих кошмарів!

- Не накликай! – невдоволено буркнув юнак. – Тут, здається вистачає кошмарних фантазій і без твоїх побажань!

- Це точно, - стиха продовжила Еліс. – Професора шкода і команди, - вона схилила голову на мить. – Ти думаєш вони могли вижити тут увесь цей час?

- Це дурниці, - стиха промовив Лукас. – Минуло двадцять років, мабуть вони загигули ще тоді, ти ж сама бачила запис.

- Так, але ж надія помирає останньою, - ледь прошепотіла дівчина. – Бідна Анна.

  Враз під ногами ледь чутно здригнувся ґрунт. Обоє завмерли.

- Ти теж це відчув? – тихо запитала Еліс.

- Ага.

   Вони обоє подивилися вниз, ніби чекали, що грунт ось-ось зараз відкриється і відповість.

   У середині модуля Ітан стояв поруч з Анною. Вона дивилась на металевий контейнер із журналом так, наче той міг раптом заговорити.

- Гей, - м’яко мовив він. - Ми розберемось. Ти ж знаєш, що такі місії не проводять поспіхом. Можливо, сигнал про допомогу просто вчасно не дійшов.

-  Сімдесят шість днів, Ітан, - шепотіла вона, як зачаклована. - Сімдесят шість. Він був тут весь цей час. Його можна було врятувати.

   Її пальці нервово стиснули край крісла. Ітан знову не знайшов відповіді. Він лише глянув на контейнер, ніби той був винен у всьому.

    Підлога знову ледве затремтіла і цього разу сильніше.Еліс і Лукас забігли до модуля.

- Ви це відчули? – зі страхом запитала Еліс.

- Так, - стримано відповів Ітан. Він відійшов до панелі приладів і почав перевіряти інформацію. – Потрібно про все повідомити капітана Маркуса і передати запис журналу. – Він швидко натиснув кілька кнопок на екрані.- Все, журнал передано.

  На тій стороні ввімкнулось зображення капітана.

- Що у вас там? – серйозно поглянув на Ітана.

- Щура ми знайшли і впіймали, але разом із ним знайшли ще дещо на розбитому кораблі. Перегляньте.

- Так, звичайно! Вийду на зв'язок за кілька хвилин!- впевнено сказав він і відімкнувся.

  Тиша знову заполонила модуль. Ці кілька хвилин тривали й розтягувались у вічність. Команда стояла і кожний думав про своє.

   Нарешті капітан Маркус знову вийшов на зв'язок. Обличчя в нього було кам’яним. Він мовчав, ніби підбирав слова.

- Шо ви думаєте? – обережно запитав Ітан.

- Ви повертаєтесь на корабель, бо це місце нестабільне, - коротко наказав він.

- Це ми вже зрозуміли!- втрутився Лукас.

- На скільки не стабільне? – перепитав Ітан, не зважаючи на юнака.

- Достатньо, щоб поставити місію під сумнів, - відповів капітан. - Я доповім на Землю. Потрібно рішення командування, чи варто продовжувати. Я не хочу ризикувати людьми заради дослідження Сайріну.

   Анна різко стрепенулась і підвелася до панелі зв’язку.

- Чи варто продовжувати? Ви серйозно зараз говорите про дозвіл?- гнівно глянула на капітана.

- Я говорю про безпеку екіпажу, - спробував надавити своїм авторитетом капітан.

- А я говорю про людей, які можуть бути живі!

  У відсіку запала тиша. Маркус дивився на неї довго, холодно, як офіцер, що звик відсікати емоції.