Розділ 5.

    Ніч на Сайріні наступала доволі швидко. Планета без природного супутника стрімко поринала у темряву настільки щільну, що на відстані протягнутої руки нічогісінько не було видно.  Зоря, яка освітлювала планету й виконувала роль Сонця прокидалась різко і швидко розпочинала день. Ні ранків, ні вечорів тут, майже, не було.  Ніч на цій планеті тривала 14 земних годин, а день - лише 10.  Тому команді нічого не залишалося робити,як заночувати у модулі і продовжити пошуки щура зранку. 

       Усі розмістилися у своїх кріслах і швидко заснули.  

       Анна прокинулась від відчуття, ніби хтось дуже обережно поклав долоню їй на груди. Не тиснув, не тримав, просто був. Вона різко сіла, вдихнувши повітря, і кілька секунд не могла зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність. Модуль був напівтемний. Системи працювали стабільно. За ілюмінатором - нерухома темрява Сайріна.

- Тихо, - здивовано прошепотіла вона сама собі, ніби заспокоюючи. 

   І раптом  почула писк. Дуже слабкий, майже жалібний. Анна підвелась, накинула куртку, узяла кишеньковий ліхтарик і вийшла з модуля. Дуже обережно, крадучись, щоб не розбудити інших. Поверхня під ногами була теплою, але не як нагрітий за день камінь, а як жива шкіра під ковдрою. Вона завмерла, прислухаючись. Писк повторився вже  ближче.

- Сніжок, - тихо покликала вона, сама не розуміючи, чому використовує це чудернацьке ім’я.

      Світло ліхтаря ковзнуло по ґрунту і завмерло. Щур сидів просто у двох метрах перед нею, посеред невеликої галявини. Сніжок не біг, не ховався, здавалось, що він просто сидів і чекав.  Анна обережно  ступила крок назустріч і зупинилась. Навколо неї поверхня планети ледь чутно пульсувала, ніби дихала разом із маленьким тілом.  Дівчина присіла навшпиньки, щоб перевірити свої відчуття. Вона приклала руку до поверхні. Їй не здалося, поверхня дійсно була активна. Забувши на мить про щура, Анна повернулась до модуля і вхопила сканер. 

- Це неможливо, - прошепотіла сама собі, вмикаючи сканер.

     Показники божеволіли. Біоактивність ґрунту зростала, але не як реакція на загрозу, а як відповідь на стимул. Ніби хтось активував поверхню в районі щура.

- Ти їй подобаєшся, - враз здогадалась вона.- Сніжок ходи до мене, - стиха попрохала, присідаючи і протягуючи руку. 

     Щур повільно зробив крок уперед  і поверхня під ним м’яко піднялась, підтримуючи. Анна відчула, як щось ледь торкнулось її свідомості. Не думка і не голос, а ніби запрошення.

- Сніжок! -  несподівано почулося позаду. 

    І Анна, і Сніжок підскочили від неспордіванки.У дверях модулю стояв радісний Лукас. Щур швидко оцінив ситуацію та дременув геть.  

- Лукасе, ну що ти наробив? Я, майже, його спіймала! 

     Ранок був доволі метушливим. Спіймати «по-гарячому» Сніжка не вдалося, тож довелося знову вислухати наганяй від капітана. Особливо дісталося Лукасу. Але робити нічого, щура потрібно було знайти і повернути. Вирішили звернутися по допомогу до Марти. Вона запустила розвідувального дрона і упіймала сигнал пересування маленького втікача. Оскільки інших сигналів руху не було поруч, тож вирішли, що це точно Сніжок. Після жвавих сперечань з Ітаном, який хотів залишити Лукаса охороняти модуль і його заперечень, що він точно має більше можливостей упіймати щура, оскільки годував його, вирішили іти усі разом. Еліс теж відмовилась залишитись, бо була лікарем, раптом знову стане комусь погано і знадобиться її допомога. Тому команда пішла у повному складі. Ітан озброївся зв'язковим навушником і планшетом з картою, яку передавав дрон у режимі реального часу, Еліс похідною сумкою з медичним набором, яку зголосився нести Лукас- хоч якась з нього допомога. І Анна зі своїм сканером, що виводив показники. Нашвидкоруч поснідавши, рушили за сигналом руху щура.   

      Ось уже півгодини вони пробирались крізь зарослі дерев і кущів, ідучи за дроном Марти. Ітан ішов попереду мовчки, звіряючи показники. Анна теж мовчала, бо звіряла свої показники сканера і вони підтверджували коливання поверхні у правильному напрямоку руху. Чим далі вони йшли, тим більше змінювався пейзаж. Ґрунт ставав темнішим, щільнішим, пульсація під ногами відчутнішою. Анні здавалося, що планета пам’ятає цей шлях, але свої припущення лишила при собі.

     Раптом механік зупинився, а з ним і вся група:

- Мені це не подобається, — пробурмотів Лукас, озираючись. - Відчуття, ніби ми не по планеті ходимо, а по чомусь живому!

- Бо так і є, - тихо сказала Анна, вдивляючись у дані сканера. - Це не просто ґрунт. Це щось на кшталт єдиного організму.

- Чудово, - зітхнула Еліс. - Ми загубили щура на живій планеті!

- Чому одразу загубили?  Назви це по-іншому! Сніжок пішов на екскурсію!  - спробував пожартувати Лукас.

   Жарт не зайшов, Еліс невдоволено скривилась, а Ітан нахмурився. Анна прислухалась.

- Ви це чуєте?

- Ні, - відповів Ітан, прислухаючись. - І це найгірше.

    Абсолютна тиша. Навіть вітер зник. Раптом дрон Марти завис над поверхнею на кілька хвилин, передаючи зображення з різних ракурсів. Анна дивилась на проєкцію мовчки, ніби боялась моргнути аби картина не зникла. Ітан теж уважно вдивлявся у картину.

- Марто, що там? – знервовано запитав її по зв'язку.

- Я не впевнена, - сказала Марта, збільшуючи фрагмент. – Але, здається, що в двадцяти метрах від вас місце аварійної посадки. Металеві фрагменти, характерні сліди плавлення. І геометрія пошкоджень - не вибух. Примусове приземлення.

-  Там! - Анна ткнула пальцем у тінь серед нерівної поверхні. - Це корпус?

- Те, що від нього лишилось, - підтвердила Марта. - Координати співпадають із останнім зафіксованим сигналом першої експедиції. І ще одне, звідти іде сигнал активності щура.

    Група рушила у заданому напрямку. Вони побачили корабель раптово, точніше, те, що від нього лишилось. Металевий корпус, ніби втиснутий у поверхню, обплетений чужою флорою. Не зруйнований - інтегрований.