Розділ 2.

      Минуло три тижні. За цей час рутинна робота та щоденне обслуговування корабля займало кожного з членів екіпажу. Капітан з Ітаном були зайняті на командному містку, звіряли маршрут і вносили коригування. Еліс щоденно  перевіряла стан їх здоров'я, цікавилась самопочуттям, записуючи якісь показники. Марта перевіряла системи корабля, іноді невдоволено бурчала, але все було добре, тому зрештою заспокоювалась. Анна готувалась до дослідження планети і здебільшого проводила час  в лабораторії. Лише Лукас нудився. Він постійно плутався під ногами, заважаючи всім. Проте,  до нього ставились з розумінням, адже системи корабля працювали справно, тож йому дійсно не було чим зайнятись. Кожний був зайнятий у своїх клопотах, тому лише ввечері вони усі збирались за вечерею. Капітан розповідав різні історії, жартував та намагався згуртувати команду. Анна полюбила ці вечори. Ось і зараз, закінчивши свою роботу в лабораторії, вона зайшла до каюти, щоб переодягнутися й трохи відпочити, перед  вечірніми зборами за спільним столом.

    Каюта дівчини була невеликою, але продуманою до дрібниць. Світлі панелі, м’яке приглушене освітлення, ліжко з адаптивною поверхнею, яка підлаштовувалась під тіло. З особистих речей в неї були лише старовинні паперові книжки з екзобіології, які розмістились на невеликій поличці біля ілюмінатора та планшет з відео, біля ліжка на тумбочці. Все виглядало стерильно, безпечно - надто правильно, щоб повірити, що за кілька днів вони опиняться на чужій, ще не дослідженій, можливо, ворожій планеті. Як вона їх зустріне - не відомо. Чи вдасться знайти там сліди її батька теж. У те, що група змогла до цих пір вижити і адаптуватися ніхто не вірив. Занадто малий був шанс, але в її душі він жеврів.  

     Анна сіла на край ліжка повільно видихнувши. Вона зняла лабораторний халат, акуратно склала і лягла, дозволяючи системі сну активуватись. Світло зреагувало та автоматично згасло, залишивши лише осяяний безкрайнім Всесвітом ілюмінатор. Треба прикрити очі на хвильку. Спочатку була тиша, ніби така, як зазвичай у каюті. Але раптом щось змінилось. Тиша стала інша. Тепла. Знайома.

    Вона стояла посеред поля, яке колись бачила лише на старих фотографіях. Висока трава колихалась від легкого вітру, небо було надто блакитним, ніби хтось підкрутив насиченість кольорів. Дівчина знала це місце. Воно снилось їй уже багато років, ще з дитинства, але щоразу виглядало трохи інакше. У своїх снах вона бігла ним, щось наздоганяючи чи когось. Роками вона думала про цей сон, що час від часу приходив і турбував своєю невизначеністю. Проте цього разу він був інакшим.

- Анно…

     До болю знайомий голос, що майже був втрачений крізь роки, пролунав не позаду і не попереду, а ніби всередині простору.

     Вона обернулась. Батько стояв за кілька кроків від неї. Такий, яким вона запам’ятала його востаннє: спокійний, трохи втомлений, із ледь помітною посмішкою. Не старший, не молодший, ніби сам час вирішив його не торкатися.

- Ти прийшов! - радісно вскрикнула вона. - Тату, де ж ти був весь цей час? Я так довго тебе чекала!

    На очі навернулися сльози, так хотілося підійти, обійняти таку рідну і давно втрачену людину. Вона зробила крок до нього, але він віддалився, ще один і ще раз він перемістився. Ніби хтось невидимий поставив між ними бар'єр, який неможливо подолати. Дівчина відчула, як стискаються груди від емоцій і невисловленого болю утрати. Проте, очі такі рідні і теплі світилися любов'ю. Тією, яку потребує кожна маленька дівчинка від люблячого батька.

- Дівчинко моя, яка ти красуня, - милуючись посміхався він.

- Тату, - враз згадала вона, - Ми летимо! Друга експедиція! Я там!

- Я знаю, - лагідно промовив він.- Вона знає…

     Раптом його обличчя перемінилось. У погляді було щось нове - не сум, не тривога. Очікування. Анна здригнулась.

- Хто вона?

Зненацька у полі здійнявся вітер, трава зашуміла хвилями. Небо на мить посіріло.

- Не довіряй тиші, - сказав батько тихіше. - Тут тиша ніколи не порожня.

- Тату, - дівчина зробила крок до нього, але марно, він знову віддалився. - Ти живий?

Він знову усміхнувся, майже так само, як колись, коли вона ставила занадто складні питання.

- Усе залежить від того, як ти це розумієш, - стиха прошепотів.

  Небо почорніло. Простір навколо них почав розпливатись, поле зникало, небо тріскалося світлими лініями, силует батька потьмянів.

-  Анно, - голос батька став глибшим. - Ти повернешся до початку, але все не так, як здається, - він майже зник.

- Я знайду тебе?! – з усіх сил крикнула вона.

     Він не відповів - не встиг, розчинився. Навколо все згасло.

    Вона прокинулась різко, вдихнувши повітря, ніби виринула з води. Серце шалено калатало, долоні були холодними. Каюта була темна і тиха, лише панель над ліжком м’яко світилася. Дівчина різко сіла, намагаючись заспокоїти дихання, перевела погляд на стіл.

     Планшет лежав там, де вона залишила його перед сном. Екран був активний.

    На мить дівчина завмерла, а потім протягнула руку й узяла. На відео  сонячний день. Старий парк. Камера трохи тремтить. Їй пять років і вона сміється на руках у батька. Дзвінко, безтурботно, так, як сміються тільки діти, які ще не знають слова втрата. Він тримав її міцно, легко підкидав угору, а камера ловила її захоплений крик. Потім кадр зсувався — батько оштовхав гойдалку, на якій сиділа мама. Вона сміялась, зажмурившись, волосся розліталось у повітрі. Тоді її світ був іншим - повним.