Одинадцятий кидок: п'ять і один

- Мені не варто продовжувати гру далі, - сказав Микола. – Є така приказка, мабуть, знаєте: пощастить у грі – не пощастить у коханні. Чи навпаки, не дуже пам’ятаю. А я хочу, щоб мені пощастило в коханні. Все йде до того, що я виграю. Оскільки тут діється якась новорічна меджік, магія, я хочу її подарувати тому, кому вона більше потрібна.

- Ви відмовляєтесь продовжувати гру? – перепитав пан Василь.

- Так, - підтвердив Микола. - Натомість, я хочу офіційно, перед усіма вами, запросити панянку Вікторію на побачення. Ми за цей вечір дізналися один про одного так багато!

Вікторія аж рота відкрила від здивування.

- Що? На побачення? Але ж... Я розповідала тут жахливі речі про себе! І вела себе... Спочатку - як зарозуміле стерво, а потім - як істеричка. І взагалі...

- Тепер я знаю про вас набагато більше, ніж досі, - обірвав її Микола. – Але це не зупинить мене у спробі завоювати ваше серце. Адже кохають не через щось, а всупереч чомусь, хіба не так?

- Певно, так, - кивнула дівчина.

- Крім того, я знав про вас раніше. Бо бачив вас в агенції, коли приходив тижні два тому. Ви якраз, по-моєму, розвішували новорічні гірлянди в холі.

- Точно, - зраділа Вікторія, пригадавши. – Я теж вас, мабуть, пам’ятаю! Це ви сиділи на дивані біля охоронця і читали журнал догори дриґом?

- Бо задивився на вас!

Вікторія засоромилась, раптом згадавши, що їхню милу й романтичну розмову чують сторонні вуха.

- То ви згодні, Вікторіє, зустріти Новий рік зі мною? Ми вип’ємо гарячої кави і підемо гуляти нічним містом під снігопадом.

- Так! – кивнула дівчина.

Микола встав, підійшов до Вікторії і подав їй руку. Вона підхопилась і вклала свою. Очі в обох сяяли веселим азартом і сподіванням на нові пригоди в новорічну ніч. Молоді люди пішли до виходу з кімнати.

- З Новим роком і новим щастям! – вже на порозі гукнув Микола, і двері зачинилися.

- І як вони встали? – спитала раптом Галина. – Я досі не можу виборсатися з цього крісла.

- Бо ти ще не закінчила гру, Русалонько, - сказав з порога Гартон.

Високий, міцно збитий. Його пальто й капелюх були припорошені снігом, в руці він тримав букет червоних троянд. Підійшов, нахилився і поцілував Галині руку, вручив букет. Потім кивнув мені й адміністратору.

- Ваш хід, номер два! – гукнув пан Василь.

- Я теж не буду грати далі, - сказала Галина. – Моє бажання здійснилося.

Вона дивилась на свого троля і була абсолютно щаслива.

- Переможцем оголошується гравець номер три! – прокричав громовим голосом пан Василь і картатою хустинкою, яку дістав з кишені, витер з лоба піт.

Я відчув, що теж можу піднятися з крісла, але продовжував сидіти, приголомшений тим, що сталося. Я переможець! Неждано-негадано я переміг у грі, на яку прийшов просто спостерігачем. І в мене ще є бажання, яке може здійснитися! І золотий кубок! Немислимо!

Пан Василь вручив мені кубок, потряс руку і спитав:

- Яке ваше бажання?

Я замислився. Бажань було багато, але всі або зовсім нездійсненні, або дріб’язкові, такі, що, приклавши трохи праці, я й сам міг здійснити.

Троль з Галиною стояли осторонь і стиха розмовляли.

І я побажав:

- Я хочу...

В кулі закрутилась снігова завірюха.

Потім, роздумуючи над всіма подіями того новорічного вечора, я багато зрозумів. Кожен з гравців вийшов з клубу настільних ігор якщо не щасливим, то принаймні задоволеним. Магія Нового року, поєднана з магією мостового троля, створила диво! І диво було добрим і святковим. Івану Германовичу не потрібна була ця магія, бо в житті його, очевидно, все в порядку, всі ж інші отримали маленьке чи велике диво, яке змінило їхнє життя і думки.