Десятий кидок: три і два

Був мій хід. Я кидонув кубики – чотири й один. Цього разу дубля не було, але я мав дві додаткові спроби відповісти на питання. Це не могло не тішити. «Що завжди збільшується і ніколи не зменшується?» - так звучало питання. Я задумався. Вічність? Майбутнє? Безкінечна лінія? Все не те. Відповідь повинна бути простою, я відчував це. Час ішов, я мовчав.

- Ваша відповідь? – репетнув адміністратор, коли п’ять хвилин пройшло.

- Можливо, час? – ризикнув я.

- Відповідь неправильна!

- Друга спроба, - сказав я. – Це події. Їх завжди стає більше й більше в нашому житті.

- Відповідь неправильна!

- Третя спроба, - схвильовано скрикнув я, бо мене раптом осяяло. – Це вік! Роки, які ми проживаємо. Вік людини завжди збільшується, а не зменшується!

Пан Василь витримав паузу. Всі завмерли, чекаючи його вердикту.

- Відповідь правильна!

Фух! Я аж спітнів від хвилювання. Є! Я дав правильну відповідь! Така маленька перемога наповнила мене радістю та якимось юнацьким куражем.

Чесно скажу, незважаючи на всі ті події, які ми пережили за цим столом, мені подобалось те, що тут відбувалося!

Наступною після мене кубики кинула Вікторія.

- Я все одно вже програла, - посміхнулась дівчина. – Але гра є гра, мушу закінчити.

Дівчина за цей час, поки ми відгадували дивні загадки і отримували дивні «подарунки» долі, помітно змінилась. Поведінка її стала природною й невимушеною, погляд щирим і добрим, де й поділася зарозуміла й презирлива гримаска, що висіла на її обличчі на початку гри!

Кубики показали цифри один і п’ять. Загадка «Що то за звір, білий, як сніг, надутий, як міх, лопатами ходить, а рогом їсть?" викликала в неї веселий сміх.

- Ні, цього я точно не знаю! - вигукнула вона, навіть не подумавши. – Краще я розповім свій останній спогад. Все одно я програла!

Пан Василь кивнув, і дівчина розказала свою третю історію.

Про Голівуд.

- Я все життя мріяла стати актрисою. В школі грала у всіх спектаклях. Ходила в гурток акторської майстерності і на вокал. Вже будучи успішною фотомоделлю, вступала тричі до театрального інституту, але з тріском провалилася всі три рази. Одного разу в нашу агенцію написав якийсь відомий продюсер із самого Голівуду. Це по секрету розповіла мені Оленка, моя колега, яка допрацьовувала останні дні, бо одружувалась і йшла в декрет. Якби вона не йшла з роботи, то чорта з два поділилася б такою інформацією з конкуренткою! В світі моделей жахлива атмосфера!

Вікторія кивнула, наче погоджуючись сама з собою.

- Так от, помічник кастинг-директора* приїхав в Україну і шукав дівчину певного типажа, щоб запропонувати проби на роль у фільмі. Він мав завітати в агенцію на минулому тижні. Яку роль, який продюсер, і хто взагалі той чоловік, Оленка не знала, бо підглянула мигцем інформацію в шефа на столі. Сказала, що вони люблять ходити в агенції інкогніто, і щоб я була насторожі і у всеозброєнні. Кілька днів я ходила сама не своя і намагалась справити приємне   й незабутнє враження на всіх незнайомців: кур'єра «Нової пошти», рознощика піци, прибиральника з третього поверху, чоловіка нашої головної бухгалтерки і навіть бомжа, який забрів до холу нашої будівлі, коли охоронець ненадовго відійшов. Потім я плюнула і почала жити й працювати так, як і раніше. Тільки залишився неприємний осад, наче мене в чомусь обманули. Не те, що я так дуже хотіла потрапити в Голівуд (та кого я обманюю, хотіла, звичайно!), але просто хотілося хоча би побачити того чоловіка.

Вікторія глянула з викликом.

- І так, я розповідаю цю історію спеціально! Я ж бачу, що тут, за цим столом, коїться щось дивне і незрозуміле, чого не можна пояснити раціонально. А раптом той дух, який сидить у кулі, виконає моє бажання? І я зустріну хедхантера* з Голівуду?

Всі ми глянули на кулю, в якій засніжено блищав загадковий міст.

- Я - хедхантер, - раптом озвався Микола.

Вікторія здригнулась і недовірливо глипнула на хлопця. Усміхнений юнак представився:

- Ніколас Сміт, помічник кастинг-директора відомого голівудського продюсера. Не буду називати його ім'я, з вашого дозволу. Мої батьки виїхали з України, коли я був старшокласником. Я добре знаю українську мову і орієнтуюсь в тутешніх реаліях. Я справді шукаю актора, тільки чоловіка. Ваша подруга піджартувала над вами. Ваша агенція називається «Чумацькмй шлях»? Я наче бачив вас там.

- Так, - Вікторія ошелешено кивнула. – Ви справді з Голівуду?

- Очевидно, що так. Чому б мені вас обманювати?

- А чому ви тут, в клубі настільних ігор? – здивувалась дівчина.

- Мій однокласник, у якого я зупинився, отримав право бути тут присутнім, але не зміг прийти, оскільки захворів. Тому я замінив його.

Микола іноді формував речення не так, як говорять у нас в розмовній мові, тому відчувалося, що він довго не був в Україні. Хоча акценту не відчувалося.

- Я дуже радий, що потрапив на таку цікаву й дивну гру. І до того ж, я знайшов тут актора, який нам потрібен. Це людина, яка ідеально підійде на роль головного героя!

Гравці, які зачудовано слухали Миколу-Ніколаса, почали переглядатися.