Дев'ятий кидок: шість і чотири

Миколі попалася зовсім легка дитяча загадка, не знаю, як інші, а я знав відповідь. «Згорнеш – клинець, розгорнеш – млинець», - прочитав хлопець, переклавши чотири картки, бо вибив три і два. Ну от чому декотрим випадають складні питання, а іншим такі легкі? Мабуть, так і в житті, дехто все отримує дуже легко, а комусь треба добряче попотіти, аби чогось досягти.

Микола дав правильну відповідь, і хід перейшов до Галини. Стартувало останнє коло нашої гри.

Цього разу Галина довго трусила кубики в долонях і кидала їх обережно, затамувавши подих. П’ять і один. Витягнувши свою картку, жінка прочитала питання і зблідла. Певно, вона не знала відповіді, бо насупилась і почала думати, дивлячись на казковий міст, намальований на стіні.

- Я не знаю відповіді і не хочу озвучувати загадку. І використовувати свій бонус від дубля теж не хочу. Так можна? – раптом спитала жінка.

Пан Василь отетерів від такого питання, задумався.

- Так, можна, - раптом озвався з екрана троль, про якого всі майже забули. – Кожен сам вибирає, як йому грати, як використати свій шанс. Якщо в кількох гравців буде однакова кількість розгаданих загадок – буде ще одне коло, аж поки ми не визначимо переможця.

Ось і відповідь на моє питання про переможця. Але я здивувався такому рішенню Галини. Мені здавалося, що вона дуже прагне виграти в цій грі. Якісь особливі причини змушують її рватися до перемоги, і така раптова відмова від відповіді на загадку викликає здивування. Може, й справді, не знає відповіді? А може, знає, але чомусь (чи комусь?) поступається?

Я помітив, як Галина не поклала свою картку, яку щойно витягла з колоди, на стіл поряд, як це робили всі ми, а запхала в кишеню сукні. Цікаво, що ж там написано?

Жінка, котра ще не ділилася спогадами, почала свою історію.

- Я хочу розповісти вам навіть не спогад, а те, що відбувається в моєму житті. Це сталося минулого року, також на Новий рік. Я робила покупки в одному супермаркеті і побачила на вітрині великий красивий будиночок. В дитинстві я завжди мріяла мати ляльку з будиночком, меблями, одягом, такі були у моїх подруг. Але якось так сталося, що батьки не купили мені таку забавку, і не тому, що не могли собі цього дозволити, як ваші, пане Андрію, - повернулась жінка до мене і знизала плечима. – Гм. Навіть не знаю, чому.

Галина трошки помовчала і продовжила.

- Я дивилась на будиночок і думала, що мені ось вкрай треба його купити. Без пояснень. Можу ж я купити його в подарунок своїй дитині чи племінникам, правда? І я його купила, витративши півзарплати. Потім несла додому і картала себе за це, але справу було зроблено. Мій семирічний син Петрик здивувався моїй покупці, але нічого не сказав. Йому навіть сподобалося це диво. Будиночок стояв на спеціальній платформі-майданчику, поряд біля нього росли дерева, був під’їзд до гаража, а в гаражі була навіть маленька машинка для хазяйки всього цього добра. Лялька була красивезна: з великими синіми очима і довгим білявим волоссям, заплетеним в косу.

Галина посміхнулася, згадуючи.

- Петрик знайшов якогось лего-хлопчика і теж поселив його до цього будиночка, повідомивши мені серйозним голосом, що це синочок ляльки, яку він назвав Галиною, як мене. Звуть його також Петрик. І цей будиночок буде хатинкою для цієї сім’ї, яка неначебто родина, як і наша, тільки живе у ляльковому світі. Я помітила, що Петрик почав часто гратися з цією іграшкою, та й мені подобалося перебирати одяг, переставляти меблі, придумувати історії з ляльковими мамою та сином. І ось одного разу Петрик поселив у наш ляльковий дім тата.

Галина посміхнулася й обвела всіх розгубленим поглядом.

- І тато – це іграшковий троль.

Я завмер. Непомітно зиркнув на екран, і побачив, як Гартон, який сидів у невимушеній позі, раптом напрягся, випростався і почав вдивлятися в обличчя жінки.

- Троль і зараз живе в нашому будиночку, ми там одна сім’я, - закінчила Галина. – А я не знаю, чи сміятися мені, чи плакати.

Шалений вихор снігу в кулі опав, але потім знову закрутився в шаленій каруселі, Галина, мабуть, ще не закінчила свою історію.

- А хто батько Петрика? – запитала раптом Вікторія.

- Я не знаю, - сказала Галина.

На наші здивовані погляди жінка пояснила:

- Тобто, я знаю лише його ім'я - Артем. У мене в юності був невдалий шлюб, добре, що без дітей. Я залишилась одна і вирішила більше не зв’язуватися з чоловіками, але хотіла мати дитину. Подруги порадили курортний роман. І я, дурна, погодилась, - Галина скрушно помахала головою. – Але сталося не так, як гадалося! Я, котра хотіла раціонально й підступно використати чоловіка, закохалась, як дівчинка! В готелі зареєструвалася під придуманим ім’ям, так можна було за певні гроші. А чоловіка, якого покохала, знала тільки на ім’я. Це були два тижні щастя! Артем теж казав, що кохає мене, навіть будував плани на майбутнє. Але я злякалась і втекла. Потім народився Петрик. І зараз...

Галина махнула рукою. Вікторія простягла їй серветку, і та, вдячно кивнувши, почала витирати сльози.

Всі мовчки дивилися на кулю, де поблискував снігом старовинний зимовий міст. В повітрі висіла напруга, котра наростала й наростала сніговою лавиною, створюючи майже відчутну наелектризовану атмосферу очікування дива.

- Русалонько, це ти? – раптом почули ми голос з екрану.