Восьмий кидок: шість і шість, дубль

Вікторія вибила шість і чотири. І знову не розгадала загадку. «Де бувають ріки без води, а міста без будинків?» Приречено помахавши головою, вона відповіла "пустеля", але це був неправильна відповідь. Вона демонстративно поклала перед собою телефон, який так і не вимкнула.

Її другий спогад був про подругу, в якої вона відбила хлопця. Просто тому, що могла. Хлопець був так собі, нічого цікавого. Але Віка, молода й амбітна фотомодель, хотіла перевірити силу своєї вроди. Так їй захотілося.

- Ми жили на одному сходовому майданчику, були сусідками, гралися в одному дворі в дитинстві, хоча чомусь ходили в різні школи. Марина була сіра мишка, іноді ходила зі мною на прийоми та вечірки, коли я почала свою кар’єру фотомоделі. Мене тішило, що я така успішна, вродлива, крута. Марина щиро раділа моїм успіхам і підтримувала мене.

Тут Вікторія важко зітхнула, мабуть, згадавши, що роботи в неї наразі немає та й кар’єра під питанням. Але стріпнула головою, так, що ідеальна зачіска стала ще ідеальнішою, і продовжила:

- Я сама запрошувала її, бо мені було шкода дівчини: сиділа весь час у своїх книжках, світу білого не бачила, працювала в районній бібліотеці. Одного разу на якійсь тусовці я познайомила її з хлопцем. Григорій був художником-початківцем, який, як зараз кажуть, подавав великі надії, мав особливий талант. Я в цьому не розуміюся. Вони з Мариною розговорилися про якихось там художників, провели разом весь вечір, потім знову зустрілися, і знову, і знову... Він став її хлопцем, і, по-моєму, там все йшло до весілля.

Вікторія помовчала.

- А я переспала з ним і розказала Марині... Ось таке я стерво!

Вікторія закінчила розповідь. Мовчанка стала гнітючою, всі відводили погляди. Михайло кахикнув, зняв окуляри і почав витирати скельця серветкою, яку дістав з кишені. Всі зосередились на його маніпуляціях з окулярами, навіть не зауваживши, що сніг в кулі не осів, а все ще вихрить.

- Потім, - хриплим голосом продовжила Вікторія, дивлячись на завірюху за склом кулі, зупинилась, прочистила горло і продовжила чітким беземоційним голосом. – Потім Григорій поїхав кудись в Італію, а я перебралась у нову квартиру і більше не бачилась із Мариною.

Сніг у кулі влігся. Нічого не відбувалося.

- Ну! – раптом голосно закричала Вікторія. – Чому?! Чому не дзвонить телефон і ніхто нічого не каже?! Чому ніхто не прийшов дати мені ляпаса за мій мерзенний вчинок?! Я чекаю!

Дівчина взяла в руки свою сумочку, з якої нервово просто собі на коліна почала витрушувати вміст. Посипалися помади, дзеркальце, гаманець, блістери з пігулками, дрібні монети, пачка серветок, зім’яті чеки, ключі та інший дріб’язок, яким наповнені майже всі жіночі сумочки. Дівчина схопила серветки, дістала одну і почала витирати очі й ніс.

- У вас щось випало, - сказав я Вікторії, піднявши з підлоги конверт, що випав із сумочки і опинився поряд з її кріслом.

Вікторія взяла його і так і завмерла з серветкою біля носа.

- Де? Де ви це взяли? - приглушено спитала вона, читаючи напис на конверті.

- Випав з вашої сумочки, - відповів я, зауваживши, що на конверті золотистими буквами з усілякими завитками і прикрасами було урочисто написано «Запрошення».

Перехиливши відкритий конверт над столом, Вікторія з силою потрясла його, і звідти випала яскрава листівка, помережана трояндами й сніжинками. 

- Це запрошення! Як воно опинилось в моїй сумці? - дівчина гарячково розкрила листівку і пробіглася поглядом по друкованому тексті, а потім переможно й полегшено вигукнула:

- Вони одружуються!

Мабуть, це було трохи дивним, що дівчина так радіє чужому весіллю. Її очі засяяли від полегшення, рухи зразу ж стали упевненими і вільними, наче якийсь тягар, що гнітив дівчину довгий час, зник, розтанув, звалився з її плечей. Посмішка стала щирою та відкритою, вона обрала присутніх променистим поглядом і прочитала вголос:

- Дорога Вікторіє, запрошуємо вас на найголовнішу подію нашого життя! Ми хочемо поєднати наші долі й серця третього січня 2023 року. Нам було б дуже приємно, якби ви розділили нашу радість із нами! Святкування буде проходити о сімнадцятій годині в Палаці одружень. З любов’ю, Марина і Григорій.

Дівчина обережно поклала листівку в конверт і почала складати розсипані речі назад у сумочку. На її обличчі блукала посмішка.

- Наступний - гравець номер шість! Прошу, ваш хід! – як завжди, зненацька прокричав пан Василь.

Велика Гра продовжилася далі.