Сьомий кидок: один і один, дубль

Галина вдруге кинула кубики, і вони впали дуже невдало: один закотився під стіл. На другому була одна крапочка. Пан Василь незграбно почав лізти під стіл, щоб подивитися, що ж випало на другому кубику. Вже звідти він прокричав:

- Один, один. Дубль! – і почав рачки вилазити з-під столу.

Галина зраділа, що має дві спроби дати відповідь на загадку. Переклала верхню картку з колоди під низ, а з другої прочитала: «Хто завжди правду каже?». Цього разу вона не випробовувала нас чеканням і зразу ж дала правильну відповідь - дзеркало. Це була дуже легка загадка. Я навіть здивувався і подумав, що тут підлаштовано так, щоб Галина виграла, бо оце шукання кубика під столом здавалося мені певним фокусом, підстраховуванням, щоб жінка заробила дубль.

Я кинув кубики під пильним поглядом «співгравців» та спостерігачів і отримав другий дубль - шість і шість! Це було неймовірно! Поряд незадоволено засопіла Галина, але нічого не сказала. Проте почав обурюватися Микола:

- Це шахрайство! Два дублі в одного гравця. І ще й два дублі підряд! У вас щось із кубиками! Я вимагаю перекидання!

- Ми не можемо втручатися у магію Великої Гри, - похитав головою пан Василь, не погоджуючись з Миколою. – Удача – дуже мінлива штука, не хвилюйтеся, вам теж пощастить.

Моя друга загадка звучала так: «Чим їх більше, тим вага менша. Що це?». Я добряче задумався. В голову лізли думки про пір'я, пух, сніжинки… Я розумів, що це все не те. Час ішов, а я не знав відповіді. Після п'яти хвилин роздумів я розвів руками:

- Здаюсь. Я не знаю.

- Ви можете запропонувати якісь варіанти, у вас ще є дві спроби, ви не забули?

Я відмовився, вирішив ці спроби приберегти на останню загадку. Поки що лідирували Галина та Микола. Ми з Вікторією мали по одній неправильній відповіді.

Прийшов мій час ділитися спогадом. Я вже зрозумів принцип дії наших ставок: ти розповідаєш історію зі свого життя, а Велика Гра певним чином змінює, підправляє твоє сьогодення. І не обов'язково на краще. Он, Вікторія досі витирає сльози, засмучена втратою роботи. Але випадок зі Степаном змусив задуматися: може, не все так погано? Доля дуже мінлива штука, можливо, після якогось випадку твоє життя пішло зовсім не тим шляхом, як було заплановано спочатку? Як Гартон це робить? Навіщо? Саме тому я тут, щоб вияснити це.

- Я розкажу вам історію про футбольний м'яч, - почав я. – У молодших класах ми дуже любили грати з хлопцями в футбол. Збиралися після уроків і ганяли м'яча на стадіоні біля дому. Звичайно, у кожного був свій м'яч. А в мене не було. Вони були дорогі, справжні футбольні м'ячі. А грати якоюсь підробкою я не бажав. Батьки заробляли не так багато, щоб виділити величезну суму на дитячу забаганку. Потім я підріс, з'явились інші вподобання й інші ігри. Але оця мрія про м'яч іноді згадується мені, як те, що повинно було здійснитися, але, на жаль, не здійснилось.

Я закінчив розповідь. Мій телефон було вимкнено, прийти до мене сюди, в клуб, не міг ніхто, бо тільки шеф знав, де я зараз. Тому мені було страшенно цікаво, як гра відреагує цього разу.

Всі сиділи мовчки, чогось чекаючи.

- Спогад прийнято! – раптом гарикнув пан Василь, аж всі підстрибнули від несподіванки.

Сніг в кулі давно осів на міст.

- Я продовжу? – спитала несміливо Вікторія, тягнучись за кубиками.

Раптом сталося несподіване. Вікно, на якому сиділи Санта Клаус та ельфи і в яке я дивився на вулицю ще на початку гри, різко розчинилося. Іграшки попадали на підлогу. В кімнату подув холодний зимовий вітер, враз усіх пробравши холодом. А потім з вулиці прилетів футбольний м'яч! Він покотився по підлозі й почав поступово сповільнюватись. Всі присутні в залі мовчки спостерігали за його повільним рухом, аж поки м'яч докотився до моєї ноги й зупинився.

Оце так! Я сидів, мов громом прибитий. Як? Чи ж можна вирахувати те, що ти розкажеш під час гри, щоб так підготуватися?

Раптом за вікном почувся галас, а потім дитячий голос погукав:

- Агов, вибачте, ми не хотіли! Поверніть нам м'яч, будь ласка!

Пан Василь підійшов до вікна й визирнув назовні.

- Тут двоє хлопчаків. Це їхній м'яч. Я поверну? – запитав він чомусь у мене, дивлячись зацікавлено й співчутливо.

- Так, звичайно, - відповів я спокійно, хоча всередині мене клекотіла буря емоцій.

Адміністратор узяв м'яча й кинув його у прочинене вікно.

- Дякуємо, пане!

- Ви чого так пізно ходите? – спитав пан Василь строго.  – Вдома треба бути в цей час! До того ж Новий рік на носі!

- А ми вже вдома, ось наш під'їзд! – прокричав писклявий хлопчачий голос.

- У нас були новорічні змагання! Ми виграли! Тату, скажи!

- Так-так! – стурбовано відгукнувся якийсь чоловік. – Вибачте малих, що попали у вікно. Тільки відвернувся, і вже маю халепу. От я з вами вдома розберуся! Добре, що вікно ціле!

- Ми не малі! – обурено скрикнув другий хлопчик.

- Тату, швидше, мама вже зачекалась! – знову пропищав перший.

- З Новим роком! Дякую вам! – крикнув тато хлопчиків, і вони пішли.

- Оле-оле-оле-оле! - кричали діти.