Шостий кидок: шість і один

На Миколиних кубиках випало чотири й два. Свою загадку він швидко розгадав, бо була легенька: «Що не старіє, не вмирає, а все нищить, забирає?». Хлопець, блимнувши скельцями елегантних окулярів, упевнено сказав, що це час. Відповідь була правильна.

В нас лишилося по дві загадки, і я почав думати: а що ж буде, коли кілька гравців розгадають усі три? Як визначити переможця? Тільки пізніше, згадуючи той вечір, я зрозумів, що картки змінювалися, Велика Гра сама вела свою гру, знаючи напевно усі можливості гравців.

На другому колі Степан помилився. Випало шість і один. Загадка наче була простенькою, і я навіть, як мені здалося, знав відповідь. «Живе без тіла, говорить без язика, ніхто його не бачить, тільки чує» - так звучала його загадка. Степан відповів, що це вітер. А виявилося, що луна. Хлопець скосив очі на свій телефон, який, як і у Вікторії, лежав поряд, а потім узяв і вимкнув його зовсім. І аж тоді почав ділитися своїм спогадом. В кулі на столі закрутилася віхола, притягуючи погляди всіх присутніх.

Степан розповів випадок, який стався з ним нещодавно: він був до нестями закоханий у свою однокурсницю Олю, але вона подобалась, як потім виявилося, також і його найкращому другові Максу. Так сталося, що Макс запросив дівчину на вечірку. Тоді Степан перестрів їх на дорозі, й вони з другом, який враз став суперником, побилися. Відтоді Степан з Максом перестали дружити, хоча до цього були нерозлийвода. Потім він дізнався, що Оля й Макс почали зустрічатися.

Коли хлопець закінчив розповідати, завірюха в кулі зупинилась, і в ній знову поблискував старовинний міст, засипаний снігом.

Степан ще раз глянув на мовчазний телефон і полегшено зітхнув, розслаблено відкинувся в кріслі. Прийшла черга Галини, й вона вже хотіла кидати кубики, аж раптом всі почули якийсь шум за дверима, що вели до рецепції.

- Та пропустіть мене, я на хвилинку, - кричала якась жінка, очевидно, намагаючись прорватися в зал, а хлопець на рецепції її не пропускав.

Степан здригнувся, сів прямо, вся його увага, як і очі присутніх, зосередилась на дверях, за якими чулась якась колотнеча. Потім двері різко відчинилися, і на порозі стала невисока симпатична дівчина років двадцяти з довгим чорним розпущеним волоссям у засніженій зимовій куртці. За її плечима щось говорив охоронець, намагаючись відтягнути її за руку. Вона кинула погляд на присутніх, різко висмикнула лікоть і підійшла до крісла, в якому сидів Степан.

- Степанку, я прийшла сказати, що я тебе дуже кохаю! Не хочу залишати незавершені справи на наступний рік! – сказала вона дзвінко й пронизливо.

Видно було, як дівчина хвилюється, сковтує слину, щоб у голосі не чулися нервові нотки, як на очах бринять сльози. Степан дивився на неї розширеними від подиву щасливими очима. Він різко встав, чим викликав величезне здивування у гравців навколо стола. Бо ми досі не могли піднятися з крісел, а йому чомусь вдалося.

- Олю, як ти тут? Чому? – спитав хлопець, а сам не міг надивитися на дівчину, в яку, очевидно, був закоханий і досі.

- Твоя мама дала номер телефону, але ти поза зоною доступу! Тому я дізналась у неї, де ти зараз, і ось, прийшла і кажу, що... – тут дівчина знітилась, побачивши спрямовані на неї погляди чужих людей.

- Але ж, як же Макс, ви ж наче зустрічаєтеся?

- Що?! Ти смієшся? Це я попросила його тоді зробити вигляд, що ми йдемо на вечірку, щоб підштовхнути тебе хоч якось звернути на мене увагу! – по щоках дівчини текли сльози, але вона наче не помічала. – Я була закохана в тебе до нестями! А ти тюхтій тюхтієм, нічого не бачив! А потім вже й не рада була, що ви побилися й посварилися! Але сьогодні Новий рік, і я подумала, що якщо я зізнаюсь тобі про свої почуття, то може... Ти... От і зізналась.

Дівчина раптом опустила голову і сказала:

- Бувай, Степанку!

Вона рушила до дверей, із-за яких удавано сердито виглядав охоронець, теж, як і всі ми, вражений такими подіями в клубі.

Степан одним стрибком наздогнав Олю й схопив її в обійми.

- Олечко, сонечко моє, я теж дуже кохаю тебе! Не проходило й дня, щоб я не згадував тебе, твої очі, посмішку, волосся, - хлопець погладив дівчину по волоссю, притягнув до себе і поцілував довгим поцілунком.

Присутні сором’язливо відвели погляд, лише адміністратор широко й щиро посміхався, дивлячись на закоханих. Навіть Вікторія, трохи заспокоївшись, тихо промовила: «Ох, як це мило й романтично!».

Степан розвернувся до екрана, на якому троль зі жвавим інтересом спостерігав за перипетіями в залі, й сказав:

- Я відмовляюся продовжувати гру! Бо моє бажання й так здійснилося. Не знаю, як ви це зробили, але я безмірно вдячний вам, пане Арте! І вам, пане Василю та шановні панове, - він всім нам вклонився. - Ми з Олею зустрінемо Новий рік разом, чи не так, кохана?

Оля щасливо посміхнулася й кивнула, міцно притиснувшись до свого хлопця. Закохані вийшли з залу і зчинили за собою двері.

- Оце так, - промовила Вікторія задумливо, - нас лишилося четверо. Шанси зростають!