П'ятий кидок: чотири і два

- А де..? - розгублено спитав Микола, вказуючи на номер п'ять на столі, що сиротливо залишився без господаря.

- Він пішов, - сказав швидко пан Василь. - Продовжимо. Першим починає номер перший.

Всі подивилися на Степана, який нервово крутив вервицю у лівій руці.

- Перш ніж Степан почне, - раптом озвалась Вікторія, - я хотіла б уточнити, який даунтайм*?

Всі схвально закривали, а я гарячково почав згадувати, що це означає. За логікою, певний час, мабуть, на обдумування ходу.  Я вгадав, бо пан Василь схвально кивнув:

- Так, даунтайм – п’ять хвилин. Годинник перед вами, - і пан Василь вказав годинник на стіні.

Була точно дев'ята година.

- Чи не задовго? – протягла Вікторія.

- Думаю, ні, - хитнув головою адміністратор. – Може, задовго для тих, хто чекає, а для активного гравця навіть замало.

Степан узяв кубики двома руками, покалатав їх у долонях і висипав на стіл. Вервиця на руці калатала разом з кубиками в пригоршнях, а потім разом з їхнім стуком теж торохнула об столешницю глухим  «бум».

- П’ять і чотири. Дев’ять. Відкладайте картки, аж поки не дістанете дев’яту. Відкладені кладете під колоду, а свою, дев’яту, можете відкривати - це ваша загадка! – проголосив адміністратор.

Він нависав над гравцями, все контролюючи, і не думав відходити геть.

Степан відрахував вісім карток, поклав їх під стос закритих карток, як і велів пан Василь. А потім відкрив свою і швидко пробігся очима по друкованому тексту.

- Коли все бачиш, то її не бачиш. А коли нічого не бачиш, то її бачиш. Хто вона? – прочитав він швидко, щоб чули всі.

Гравці за столом мовчали, кожен, очевидно, прокручував варіанти відповідей. Я спостерігав за «співгравцями», Вікторія дивилась на свій ідеальний манікюр, Микола сидів з кам’яним обличчям, а Галина, піджавши губи, вивчала екран з тролем.

- Я знаю відповідь, - проказав Степан після невеликої мовчанки. - Це темрява!

Микола схвально кивнув, а адміністратор вигукнув:

- Відповідь правильна!

- Ми колись у школі на українській літературі влаштовували турніри загадок, звідти й пам’ятаю, - пояснив задоволений Степан, відкинувшись у кріслі.

Аж зараз я помітив, як він нервував, жилка на шиї билася часто-часто, а на лобі виступили крапельки поту.

- Наступний – номер два.

Галина зібрала кубики в одну руку І наче знехотя кинула їх на стіл. Вони розкотилися в різні боки, один взагалі опинився на краю стола навпроти того місця, де сидів донедавна Іван Германович, ризикуючи впасти.

- Два й один. Третя картка - ваша, - зиркнувши на кубики проголосив пан Василь.

Галина спокійно відрахувала свою карту і прочитала:

- Який винахід дозволяє бачити крізь стіни?

Жінка глянула на стіну, де було зображено моста. Помовчала. Потім подивилась на екран, де сидів Гартон, з цікавістю спостерігаючи за грою.

Час ішов. Галина мовчала. Я подивився у вікно, де переливалася різнокольорова гірлянда, а на підвіконні примостився іграшковий Санта і кілька кумедних ельфів. Годинник на стіні невпинно відраховував секунди. За хвилину до закінчення даунтайму Галина сказала:

- Вікно, моя відповідь – вікно.

- Відповідь правильна! – незворушно й спокійно проголосив пан Василь. – Номер третій.

Увага присутніх була прикута до мене. Я зробив усе, що вимагалося, - на кубиках випало п’ять і п’ять.

- Дубль**! – чомусь зрадів адміністратор. – У вас буде дві спроби дати відповідь на загадку.

- Так нечесно! – скрикнула Вікторія. – Домовлялися про один раз!

- Удача – це те, що змінює наш світ, - якось туманно пояснив пан Василь. – І є ще один бонус! Якщо ви дасте відповідь зразу, то другу спробу, яку надає дубль, можете використати в наступній загадці.

Я кивнув, відрахував і відклав дев'ять карток, перевернув десяту.

- Вдень - з ногами, а вночі - без ніг, - прочитав я і розсміявся.

Ні, сьогодні я точно якусь смішинку з’їв. Це була відома дитяча загадка.

- Кімнатні капці, - сказав я. – Та й будь-яке взуття сюди підходить. Хоча загадка сумнівна, той, хто страждає безсонням, може й вночі капці носити.

- Відповідь правильна! – знову репетнув пан Василь, аж мені у вусі задзвеніло.

Він підходив до кожного, хто мав давати відповідь на загадку, ось і зараз стояв біля мене, як прискіпливий учитель.

- Номер чотири!

Вікторія елегантним помахом ідеальної руки випустила кубики, і на них випало три і п'ять. Отримавши свою загадку, дівчина прочитала її й заусміхалася.

- Якою рукою краще розмішувати каву з вершками та цукром? – прочитала вона. – Звичайно ж, обома! Можна будь-якою!

Степан заперечливо помахав головою, було видно, як він засмутився.

- Відповідь неправильна! – гаркнув адміністратор.