Другий кидок: два й один

Клуб "Ігросила" знаходився майже в центрі міста біля великого пішохідного мосту. Я замилувався красивою вивіскою з назвою клубу, прикрашеною новорічними гірляндами. Так, скоро Новий рік, і Різдво, і купа свят, які українці святкують добросовісно, охоче, активно і весело.

У новорічний вечір кожного року в клубі проходила Велика Гра, де збиралися найкращі гравці з різних типів ігор. Це була вечірка із сюрпризом для обраних. Гравцям пропонувалася повністю нова гра, спеціально придумана і втілена до свята одним із відомих розробників.

Умовою гри була її простота, інтуїтивна зрозумілість і задіяність кількості гравців, більшої, ніж чотири.

На цьогорічну вечірку планувалася присутність шести професіоналів, одним з яких мав стати я. Квиток на гру мені дістали з великими труднощами, умовивши всіма правдами й неправдами вже запрошеного гостя відмовитися від Великої Гри.

Ще вчора я приєднався до групи "Ігросили" в Телеграмі і десь із півгодини читав листування гравців, які домовлялися про зустрічі у клубі, флудили на різні навколоігрові теми, вітали одне одного зі святами. Все було пристойно і в межах. Гравці перекидалися якимись термінами та жаргонізмами, значень яких я не знав, і це засмутило мене ще більше. Траплялися й холівари*, в яких кожен горою стояв за свою улюблену гру, часто переходячи на особисті образи опонента, але таких швидко втихомирювати чи банили адміністратори групи.

Сьогодні, заходячи в фойє клубу, я відчував себе трохи спокійніше, ніж учора, коли гарячково вивчав правила багатьох настільних ігор і відчував, що провалю справу.

Набурмосений молодик на рецепції, більше схожий на охоронця, ніж на якогось менеджера, кинув на мене важкий погляд і спитав:

- Ви на гру?

- Так, на Велику Гру, - сказав я, простягаючи йому квиток, і мене розібрав сміх.

Я раптом згадав фільм "П'ятий елемент" і слова Лілу "Бум! Бада бум!". Дуже вже було схоже те, як я промовив "велику гру', на її "бада бум".

Чоловік скоса зиркнув на мене, але, очевидно, звик до різних відвідувачів, і ще один, який ледь стримує сміх, його не дуже здивував. Він перевірив запрошення, поклав на стійку переді мною бейджик, на якому красувалася цифра три, і сказав:

- Пройдіть у зал, будь ласка, там вже є ваші колеги. Ще не всі прибули, чекаємо.

- Дякую! - видушив я крізь сціплені зуби, бо ще досі боровся зі сміхом.

- Прошу.

Я пройшов у затишний невеличкий зал, де на численних полицях лежали коробки з настільними іграми, на одній зі стін знаходилась велика плазма. Поряд з екраном висів годинник із красивим циферблатом, велика стрілка наближалась до дев'ятої години. Скрізь висіли новорічні гірлянди, паперові сніжинки, серпантин, створюючи святковий настрій. Одна стіна була повністю розмальована: засніжений старовинний міст дугою здіймався аж до неба, а під мостом лежало маленьке містечко, теж засипане снігом. Посередині кімнати розташувався лише один круглий стіл, біля якого стояло шість крісел. На картках на столику, навпроти кожного крісла, було вказано цифри від одного до шести. На дивані біля вікна у протилежній від мене частині залу сиділи двоє хлопців і щось жваво обговорювали. Елегантна жінка років сорока робила вигляд, що розглядає написи на коробках, тоді як вся її увага була направлена на високого імпозантного мужчину з маленькою акуратною борідкою й вусами, котрий із кимось розмовляв по мобільному телефону, відійшовши в куток кімнати. Я був п'ятим з усієї компанії, хоча за нумерацією за столиком - третім. Чекали ще одного гравця.

- Добрий вечір, - привітався я, і мені кивнули всі, крім жінки, яка наче не чула привітання, вся заглиблена у споглядання коробок.

Я всівся за столик навпроти цифри три і приготувався чекати. Всі присутні, за правилами гри, повинні бути незнайомі між собою. Але здавалося, що двоє співрозмовників на дивані знали один одного раніше, бо спілкувалися вільно, розкуто і називали опонента на "ти", хоча, в принципі, могли теж познайомитися тут і зараз.

Чоловік із телефоном завершив розмову, сказавши в трубку "Я перетелефоную!", роззирнувся, побачивши мене, підійшов і представився:

- Добрий вечір, мене звати Іван Германович, я сьогодні ваш співгравець, - йому так сподобалося це нове, придумане на ходу слово, що він повторив ще раз, - так, співгравець.

- Вітаю вас, - сказав я, піднімаючись і тиснучи йому руку. - Андрій, - і на запитальний погляд чоловіка додав. - Просто Андрій.

У цю мить я думав, що розсміюся своєму співрозмовникові просто в обличчя. Ні, ну сьогодні якийсь вибух алюзій та збігів! Бонд. Джеймс Бонд. Андрій. Просто Андрій. Вказавши рукою на жінку та хлопців на дивані, я швидко спитав, щоб відволікти від себе увагу пана Івана, бо мені в голову вже лізло зовсім вибухове "Просто Марія": 

- А ви вже знайомі з іншими учасниками гри? 

- Так,  - відповів Іван Германович. - Ми представилися. А вас я познайомлю. Шановні колеги! - раптом гукнув він голосно і по-дикторськи чітко. - Дозвольте представити вам нашого нового співгравця - пана Андрія!

- Галина, - тихим голосом промовила жінка, нарешті відволікшись від коробок з настілками.

- Микола, Степан, - синхронно вимовили співрозмовники, піднімаючись  із дивана.  Ми поручкалися.

Це були два молодики років двадцяти-двадцяти п'яти, обидва, очевидно, з ґіків**, один одягнений в светер з яскравим принтом, а інший в джинсову сорочку. Микола носив окуляри в тонкій оправі, а Степан увесь час нервово крутив у руках дерев'яну вервицю***.