9. Північна садиба

Граф все ж таки потрапив у покої герцогині.

Я переживала, що треба буде ховатись від лорда Рейзельда, прикриваючи його дружину. Але менталіст відреагував спокійно та навіть байдуже. Після вечері він попрощався зі Стеллою та Венедиктом і вийшов з їдальні разом із Мірабель.

Герцогиня на вечір мене відпустила і я пішла допомагати прибирати посуд.

Вночі мені не спалося. Знову пішов дощ. Великі краплі гучно стукали об дерев'яний навіс над нашими віконцями. Жінки сопіли уві сні, а я вже майже годину просто поверталися з боку на бік. У голові роїлися неспокійні думки, які підганяв шелест води, що стікала водовідвідною трубою.

Чому всі довкола починають нервувати, якщо підозрюють, що я щось згадала?

Перші рази я сприймала це як збіг або занепокоєння про моє здоров'я, але зараз подібні прояви нервозності ставали дедалі дивнішими та підозрілішими.

Звідки на мені шрами?

Як запевняє прислуга, в особняку герцога фізичні покарання не застосовуються, до мене ніхто не чіплявся, а про моє минуле поза цим домом нічого не відомо, тому що я про це раніше не говорила.

Від чого до мене з такою ненавистю ставиться Мірабель?

До інших слуг вона прихильна. Сварки у неї хіба що з мачухою.

Остання також викликає запитання. Вона мене взагалі ніби вперше бачить. Але... за тими ж розповідями слуг я перебуваю в особняку вже близько трьох років.

І чому мені здається, що я так нічого і не згадаю про своє минуле життя?

Втомившись від болісних роздумів, я сіла на ліжку і спустила ноги на підлогу, торкнувшись ступнями холодної поверхні. Задумливим поглядом вивчила черевики, в яких я натерла собі неймовірну кількість мозолів. Вирішила, що для одного походу на кухню по воду можу обійтися без них. Піднявшись, я попрямувала до коридору. Перед дверима зупинилася. Всередині сколихнувся страх. Я проковтнула і прислухалася до себе. Внутрішній голос говорив: "нам не можна виходити. Там може бути він. Не ходи, не трапляйся йому в руки".

Завмерши, я намагалася зрозуміти хто ж це "він"?

Солен? Невже він усе-таки завдав мені шкоди в минулому? Я злякалася цього слугу, але... скоріше мені здавалося, що я боюся не його самого, а його рухів. Наче вони мені нагадують когось іншого.

Але хто ще може загрожувати мені в особняку?

Відповідь прийшла сама собою: Рейзельд. Менталіст. Еспер, здатний впливати на спогади людей лише силою волі.

І це було очевидним рішенням, якби не одне питання: "а навіщо це йому?".

Навіть якщо він...

Я скосила очі на пальці, які вчепилися в спідницю, ніби бажаючи притиснути її якомога ближче до тіла. Спробувала розслабитися. Вдих, видих. Поступово вдалося повернути думкам спокій.

Якщо він не міг нічого зробити зі мною як чоловік... Що він міг зі мною робити?

У мене було дуже багато запитань, і я знала лише одне: щоб отримати на них відповіді безглуздо питати в оточуючих, треба шукати істину самостійно. І найвірніший шлях до неї – назустріч страху. Якщо внутрішній голос каже "не йди", то мій кошмар саме там.

Зібравши волю в кулак, я зробила крок у коридор. Темрява прийняла мене у свої обійми. Повільно рушила у бік кухні. Ногами я відчула протяг, почула як тихо свистить вітер у щілинах дверей для прислуги. У цій частині будинку взагалі було холодно, і мені дуже не подобався цей холод.

Я ввійшла на кухню і набрала у чашку кип'яченої води. Зробила кілька ковтків і зрозуміла, що не так сильно хотіла пити. Тому, відставивши кухоль, я вислизнула із приміщення.

Дощ за вікном перейшов у зливу. Вітер завивав на горищі, відлунюючись у коридорах.

Я безшумно рушила у бік панського крила. Ходити без взуття було дуже холодно, підлога жалила ступні крижаними голочками, але ніщо не сковувало мене і я рухалася майже нечутно.

Насамперед я пройшла до покоїв Стелли. За дверима до її вітальні ніхто не спав, як виявилося. Я опустилася навколішки перед замковою свердловиною і прислухалася. Можливо щось вдасться дізнатися.

- Я неймовірно розлючена! - жалілася Стелла, відпиваючи з келиха червоне вино, а чоловік, в одних штанях, сидячи на дивані за її спиною, масажував оголені плічка. Я з роздратуванням відзначила безлад у вітальні: розбиту вазу, яка ще зранку стояла на фортепіано, розсипані квіти, розкидані подушки. Ось чим їм ліжко не догодило? Я про музику взагалі образно говорила!

- Люба, ти можеш з'явитися при дворі і без чоловіка, - заспокоював граф. - Святкування у столиці відбудеться за два місяці. Ти встигнеш і підготувати сукню та...

- А подарунок? З'явитися на день народження принцеси з порожніми руками? За кого ти мене тримаєш?

- Мені здавалося, що твій чоловік добре заробляє. Виготовлення амулетів прибуткова справа.

- Прибуткова. Але... він усе витрачає на свою дочку! На цю руду відьму!

- Невже нічого не дає тобі?

- Він виділяє мені на місяць рівно стільки, скільки було прописано в нашому контракті.

- Чому ж ти прописала так мало?

- Контракт із герцогом укладав мій батько. Я лише баронеса, тому утримання мені належало невелике. От і... але ж ніхто так не робить! Це лише формальність! Спочатку у мене було стільки грошей, скільки я хотіла. Це все через Мірабель! Вона захворіла мені на зло! Тепер Рей працює більше і все витрачає на пошуки ліків. Він із нею вже все королівство об'їздив! А мене навіть до моря жодного разу не звозив! А я ж страждаю в цій глушині.

Жінка схлипнула, граф відразу почав втішати її, розповідаючи яка вона нещасна. Я скривилася: ну так, історії сумніше придумати неможливо. Але на що ж хвора дочка герцога?

На жаль, зачатків ментальної сили в мені не виявилося, бо лорд Чарсом вирішив відвести розмову в інший бік:

- Люба, а знаєш, я можу розповісти тобі в якій сукні буде на цьому дні народження принцеса Аурелія. Хочеш?

- Так, а звідки ти знаєш?

- Місяць тому я був на дні Скорботи. І залишився погостювати у столиці. Там став свідком обговорення фрейлінами сукні її Високості.