1. Північна садиба

На обличчя впав промінь світла, змусивши мене скривитися. Спробувала відвернутися, але світло наполегливо проникало крізь повіки. Нарешті я розімкнула вії та швидко заморгала, намагаючись позбавитися відчуття, що в очі насипали піску. Коли свербіж і сухість трохи відступили, я повернула голову й озирнулася.

Я лежала на низькій лежанці в невеликій кімнаті. Подібних ліжок в цьому приміщенні було близько десятка: вони розташовувалися рядами. У однієї із сірих стін стояли дві старі шафи суконь і комод. На протилежній стіні, під стелею були відкриті маленькі віконця, через які до кімнати проникало сонячне світло.

Моргнувши ще пару разів, я акуратно сіла на ліжку та оглянула себе. Тіло прикривала сіра лляна сукня до щиколоток з довгими рукавами. Подивилася  на світлі долоні й акуратні нігті. Потім торкнулася свого тіла, провела руками уздовж талії й стегон, наприкінці обмацавши ноги. На очі впало вугільно-чорне пасмо волосся. Я механічним рухом прибрала його за вухо. А потім так само зацікавлено провела обома руками по шовковистому волоссю, яке ледве торкалося плечей.

- О, ти прокинулася! - пролунав дзвінкий голос від якого я здригнулася і підхопилася на ноги. - Не так швидко!

Молоденька дівчина з довгою русявою косою одягнена в просту сукню стояла у дверному отворі. Вона явно нервувала, але намагалася це приховати. Я помітила як бігав її погляд, і як вона швидко прибрала руки від свого фартуха, коли я звернула увагу на те, що вона неусвідомлено зминає тканину.

- Хто ти? - запитала я і здивувалася звучанню свого голосу. Він був мелодійний, приємний і абсолютно не знайомий. - Де я знаходжусь?

- Може варто розпочати з того хто ти, - запобігливо запропонувала незнайомка, і я спохмурніла, намагаючись згадати відповідь на це питання.

Я... я... хто ж я? Як мене звати?

- Арелі, - відповіла на моє не озвучене питання дівчина, акуратно підходячи ближче. - Тебе звуть Арелі. Сядь, будь ласка. Після травм голови не можна так швидко схоплюватися з місця.

- Травм голови? - луною перепитала я, дозволяючи незнайомці усадити мене назад на лежанку. Сама я розгублено оглядалася. - Чому я нічого не пам'ятаю? Абсолютно.

- Тихіше, Арелі, не бійся.

Але сказати це було просто, а ось відчути заспокоєння не вдавалося. Навпаки, в мені наростала паніка. Я абсолютно не розуміла, що відбувається навкруги. І якщо ця дівчина зараз мені все не пояснить, то я можу і впасти в істерику.

- Мене звати Сью. Згадуєш? Ні? Ну нічого страшного. Скоро згадаєш. Ми знаходимося в садибі герцога Рейзельда де Умаррі. Ми його служниці.

- Служниці?

Я зчепила руки в замок і зрушила брови до перенісся, немов намагалася вичавити спогади зі своєї голови. Але нічого не виходило. Як не старалася я зрозуміти що зараз відбувається навколо мене - наштовхнулася тільки на порожнечу. У моїй пам'яті панувала непроглядна темрява.

Наче я шукала чорну річ вночі в темній кімнаті. Я запускала думку в спогади, як руку в темряву простору, але хапала лише порожнечу. Мене немов не існувало до того моменту, як я розплющила очі пару хвилин тому.

Дівчина продовжувала говорити:

- Ти працюєш у цій садибі вже три літа. Ти прийшла з села Гайко, яке знаходиться практично на межі Вламарії та Сордени. Зараз у садибі мало робітників, тому ми не зможемо дати тобі довго відлежуватись.

- А... що зі мною сталося?

Мене не полишало почуття неправильності того, що відбувається. Жодне слово Сью не відгукувалося в мені. Здавалося, що мене з кимось плутають.

- Ти збирала плоди грільди. Залізла на дерево без страховки, а воно вирішило труснути гілками. І ти впала. Дуже невдало. Твої рани вилікував лікар, але він попередив, що можуть бути ускладнення пов'язані з пам'яттю. Ти сильно вдарилася головою, Арелі. Не згадуєш?

Я рефлекторно підняла руку та обмацала потилицю, намагалася знайти сліди удару. Але так нічого і не відчула: ні сліду рани, ні неприємних відчуттів.

Прийшло усвідомлення, що про дерево грільда в моїй голові є інформація. В уяві виріс великий стовбур з міцними світлими гілками, а на них розпустилося тьмяно-зелене листя і з'явилися плоди покриті міцною темно-рожевою шкіркою. Грільдьові яблука всередині білі, дуже соковиті, солодкі й корисні для організму. Але рослина може бути небезпечною - під дією подразника гілки здатні прийти в рух. Цей вегетативний механізм сформувався проти птахів корнікі, які люблять нападати зграями та з'їдати кору. А втративши більшу її частину - дерево не переживе холоду.

- Як ти себе почуваєш зараз? - повернув мене з думок до реальності голос Сью.

- Дивно, - призналася, дивлячись в порожнечу перед собою. Фізично я не відчувала ніякого дискомфорту. Але від лячного відчуття спустошеності, мене починало трусити. - Я нічого не пам'ятаю. У голові є інформація: я знаю про грільду і корнікі. Напевно, дерево просто прийняло мене за шкідника, але... я абсолютно нічого не пам'ятаю про себе. Неначе мого минулого зовсім не було. Лікар не сказав, це скоро мине?

Намагаючись вгамувати тремтіння, я обійняла себе за плечі. Сью зітхнула і мені здалося, що вона розслабилася:

- Скоро. Можливо тиждень або трохи більше.