Просто збіг?

О 05:00 ранку 19 січня 2019 року у квартирі №69 на Воскресенській, 3 пролунав м'який дзвінок.

"Знову забув вимкнути будильник", - подумав Сашко Панадій. Він підхопився з ліжка і метнувся до розетки, біля якої заряджався його старенький побитий Huawei. - "Хоч би тільки не збудити дівчат".

Він вимкнув будильник і обернувся до ліжка.

Ні, не прокинулись. То й добре. Хай посплять.

А він вже спати не буде. Така в нього натура: якщо вже зранку прокинувся, досипати марно.

Сашко перейшов до сусідньої кімнати, сів на диванчик і віддався рефлексіям.

Два тижні тому він покинув свою першу роботу.

Роботу, якій віддав сім років життя.

Три дні тому він разом із дружиною Юлею та донькою Рутою переїхав у цю квартиру.

Новий етап життя, новий досвід, нові виклики, нові переживання, нові радощі, нові розчарування.

Що його чекає? Цього він не знав.

Але сьогодні йому належало прийняти ще одне амплуа.

Якщо він прийме його, це буде одне з найважливіших завдань, які він коли-небудь отримував.

***

У кінці жовтня 2018 року молодіжний служитель протестантської церкви "Слово Життя" Едуард Годун написав Сашкові у Viber: "Саш, чи не хочеш ти почати займатися нашою молоддю?"

Едуард збирався одружуватися і передбачав, що за передшлюбними клопотами приділяти стільки часу та сил хлопцям і дівчатам, які збиралися у церкві, скільки він приділяв їм раніше, йому буде не до снаги. Отож як совісна і відповідальна людина, він не хотів покидати їх напризволяще, а тому взявся шукати собі заміну.

Сашко ніколи не рвався до «церковної влади».

Але при цьому він розумів, що прохання Едуарда не було випадковим.

Тому Сашко погодився провести одне молодіжне зібрання, після якого мав намір вирішити, прийме на себе цю відповідальність чи ні.

Він і раніше бачив дива у своєму житті, отож і цього разу чекав, чи не станеться щось таке, що переконає його або взятися за цю справу, або відмовитися від неї.

Втім, за щоденними клопотами у 2018 році зійтися всім разом  їм так і не вдалося.

Потім – звільнення з роботи, переїзд, хаос і метушня…

І ось лише сьогодні вони нарешті зберуться.

Що він їм скаже?

А вони йому?

Як пройде зібрання?

Як він зрозуміє, потрібно продовжувати цю працю чи ні?

Відповідей не було. Їх і не могло бути.

Але хіба ці відповіді досі завжди були ясними?

Скільки разів йому доводилося йти по життю навмання, і лише потім, обертаючись назад, усвідомлювати, що все, що з ним відбувалося, було недаремним?

***

Ще у далекому 2011-му він, 19-річний юнак, який щойно-щойно закінчив магістратуру, приїхав до Києва, щоби розпочати трудовий шлях в аудиті і навчатися в аспірантурі.

Як він не хотів вирушати до цього гамірного міста!

Його серце мліло від згадки про Грабівці, які стали для нього найріднішим місцем на планеті.

Але батьки просили його поїхати.

І він послухався.

Він завжди так робив.

Навіть якщо це було проти його бажання і через силу.

Поважай батька і матір, і буде тобі добре, і будеш ти довголітній – ці слова він далеко не завжди виконував, але завжди сприймав буквально.

І його послух завжди знаходив свою винагороду.

Так було і переїздом до Києва.

Саме тут, у Києві, у 2015 році у церкві "Дім Євангелії" на Щекавицькій він зустрів Юлю Ханову.

Півтора роки він зовсім не помічав її, а потім…

А потім сталося чергове диво, і він ясно зрозумів, що вона – та сама єдина, про яку йому з дитинства говорив батько і заради якої закликав берегти душевну і тілесну чистоту.

10 липня 2016 року він приїхав зранку у Білу Церкву, де вона жила, запросив її у кав'ярню і на першому ж побаченні зробив пропозицію. 

Юля відповіла "так".

А рівно через місяць, 10 серпня, сказала, що ніколи не вийде за нього.

І поїхала з батьками до Варшави, нічого йому не пояснивши.

Сашко знав, що іншої людини у нього не буде.