11 червня 2017

***

Вранішнє сонце зазирнуло до однієї зі спальних кімнат будинку №23 на вулиці Базарній у селищі Брацлав, що на Вінниччині, та пустотливо полоскотало обличчя юнака, який мирно посапував, простягнувшись на ліжку, що якраз впиралося у стіну під вікном.

Хлопець зморщив носа і враз прокинувся.

"Сьогодні неділя", - подумалося йому, - "Потрібно швиденько попоратися біля кролів, зібратися до церкви, а після обіду ще поїду подивитися на рояльники. Може, сьогодні зловлю рій".

Трохи більше місяця тому Владіку Панадію виповнилося сімнадцять.
Трохи менше ніж через місяць він має отримати атестат про закінчення середньої школи.
Як же вона йому набридла!

Тато і мама кажуть, щоби він їхав до Вінниці – учитися на інженера або на лікаря.
Кажуть, що його діагностичний хист та інженерний інтелект не можна закопувати у селі.
Аякже! Йому те місто й дарма не здалося, а тут іще й вчитися… Не його це стихія.

А ось вдома, на риболовлі, та на пасіці, та у полі - ото інша справа.

І хіба це погано, що не всіх людей тягне до цивілізації, хіба погано, що ще залишилися на світі диваки, для яких головне джерело комфорту – природа рідного краю?

Розмірковуючи так, Влад піднявся з ліжка, попрямував до ванної кімнати, нашвидкоруч прибрався і вийшов надвір. Сьогодні його чекає довгий день.

***

Приблизно о тринадцятій годині 11 червня 2017 року з невеликого будинку на краю села Грабівці Немирівського району Вінницької області висипала на подвір'я невеличка гамірна юрба. Прихожани місцевої протестантської общини, розділившись на гурточки, обговорювали проповідь їхнього пастора Петра.

Пройшло зовсім небагато часу, і від одного з гуртів відділився високий худорлявий блакитноокий хлопчина. На його красиве обличчя лягла тінь цілеспрямованої зосередженості, і він рішуче попрямував до хвіртки.

- Пора збирати сім'ю у Брацлав, тату, - промовив він, підійшовши до напівсивого високочолого дядечка, який стояв біля хвіртки і про щось гомонів із чоловіками, які стовпилися навколо нього.

- Так, пора, сину, - промовив Петро Панадій, зблиснувши проти сонця скельцями затемнених окулярів.  - Відвеземо малят, хай пообідають.

- Після обіду треба буде сюди повернутися. Мені потрібно до пасіки подивитися і рояльники перевірити. Жаль буде вкладеної праці, як пропадуть. А час не жде.

- Так, хоч і неділя сьогодні, але треба.

***

О 15-й годині Петро і Влад вже знову були у Грабівцях. Тато залишився біля церковних будівель, а син пішов перевіряти рояльники.

Найбільш віддалений рояльник він закріпив на самотній липі на краю села, аж ген за пустирем, що утворився на місці колишнього колгоспного пасовища. Тихенько думаючи свою юнацьку думу, Владік підійшов до липи. Стоячи під деревом, він вловив слухом ледве чутний приємний гул.

- Таки попалися, голубчики! От було би добре, якби так сталося, щоб коли я вилізу на дерево, навколо рояльника вже ніщо не літало! Тільки кришку залишиться накинути – і можна рушать додому.

Так розмірковуючи, Влад ухопився за нижню гілку і поліз нагору.

Рояльник був закріплений десь на висоті електричного стовпа. Хлопець доліз до потрібної гілки і причепив до неї страхувальний шнур. Але от біда: навколо рояльника й досі кружляли бджоли, і хлопець не міг накинути зверху кришку, не схвилювавши рій. Тому доводилося чекати.

Влад обережно посунувся по гілці і ліг на неї горілиць. Перед його очима з-поміж крони проглядалися клапті блакитного-блакитного неба, де-не-де перемежовані баранцями молочно-білих хмарин. Як добре думається про приємність життя у такому місці! Так би й пролежав тут до вечора. Хоча… Хтозна, може, якщо бджоли не вгамуються, таки й справді доведеться довго чекати.

Але ні. Ось останній десяток невгамовних летючих комах, описавши навколо рояльника зигзагоподібний овал, плавно опустився всередину ящика. Пора накривати це все діло кришкою і спускати на землю.

Влад сів на гілці і спробував дотягнутися до рояльника. Зазвичай вони робили подібні речі разом із братом Колькою, але сьогодні йому доводиться це робити самотужки. Ехх, як незручно! І страховка заважає… Мабуть, треба її відчепити на кілька секунд, поки він приготує рояльник до спуску. Це буде значно зручніше.

Влад потягнувся до кріплення, яке з'єднувало його тіло зі страховкою, і одним вправним рухом відчепив його.

***

- Мамо, ти чуєш? – розігнувши спину, Настя Примха сперлася на сапу і повернулася обличчям до краю села. – Там, на пустирі, хтось кричить!

Мати і дочка сапали городину в кінці свого городу, який межував із пустирем.

- Та ні, доню, то тобі здалося. Та й де тут не замариш, як така спека надворі! Але що ж зробиш, коли треба працювати, щоби бур'яни зовсім картоплю не поглу… - вона раптом увірвала мову на півслові, тому що від пустиря виразно почувся хлоп'ячий голос, який кликав на допомогу.

- Мамо, ти вже теж почула? Хтось гукає "допоможіть"!

Жінки покидали сапи і кинулися на голос. В міру того, як вони підбігали до пустиря, він усе наростав і наростав. У них не залишилося сумніву: хтось потрапив у біду.

Настя першою вихопилася на пустир і помчала до одинокої липи, з боку якої лунав крик про допомогу.
Мати, важко дихаючи, ледве поспівала за нею.