Епілог

Тоді сказали, що я померла. Лежала на землі і не дихала. Серце не билося, а нитки, що світилися, все тяглися і тяглися з мого тіла і зникали в повітрі. Я цього не пам’ятала, мені здавалося, що я тільки на мить заплющила очі. А коли відкрила, то за плечі мене тряс пан Рігарро, а всі інші мали такий вигляд, ніби вони вже зневірилися мене докричатися.
Сила пішла з мого тіла. Тільки залишилися шрами на долонях на кшталт слідів від вогню. І все, ніби й не було страшного свічення в небі та землетрусу. Хоча Роан сказав, що так тихо усунення світів пройшло не скрізь. Гріммо струснуло сильніше, ті світи, які були ближчими до Тіні та Мороку, зникли б першими, у разі успішного проведення обряду. Про батька я його не стала питати.
Потім Розіс Варфасс за секретом повідомив, що Нардіс Шантарро тепер уже точно зник назавжди, це перевірили тричі. Після «зміщення світів» ніхто б вижити не міг. І стало ясно, як Нардіс примудрився сховатись так надовго, адже щілину між світами ніхто не шукав.
- Пані, вам подобається клумба? – пропищав голосок біля вуха.
Феєчка зависла перед моїми очима, розсипаючи на підвіконня іскорки чарівного пилу. Так, світ змінився. Не кардинально весь, в одну мить, але зміни стали помітнішими. Раніше феї, русалки, гноми не могли жити у світі людей, а маги втрачали тут силу без шансу відновити її. Створені амулети швидко видихалися, а на міста раз у раз лізли тварюки з розломів півтіні.
Небезпеки нікуди не поділися. І маги так само полюють на породження Мороку. Тільки магія просочилася в наш світ, а на пустках, де зроду нічого не росло, розцвіли перші кущики гороцвіту. Мов цей світ спеціально не пускав людей туди, де по той бік грані жили ельфи, гноми, феї. Раніше їм не було місця у цьому світі, де не було магії, від якої вони залежали. Але гороцвіт яскравий символ того, що світ змінюється. На пустках проросла трава.
Ні Морок, ні Тінь нікуди не поділися, тільки тому, що осколків поменшало і півтінь майже зникла, світи не стали слабшими. Наш спільний світ став міцнішим, стійкішим, з декількох уламків цілого виросла стіна. Це теж Роан сказав, і я йому охоче вірю, адже він може ходити в тінь, йому звідти видніше.
А ще Роан дуже зрадів, що магія, яку явно насильницьки помістили в моє тіло, вийшла повністтю. Він сказав, що сила яка зберігалася в моєму тілі та тілах інших дівчат, була поміщена туди крихітною крупицею, та потребувала часу на зростання, тому так багато часу прошло від викрадення дівчат і до обряду. Це і Рігаро підтвердив. Всі дівчата народились в родинах де дуже довго не було дітей. За певних умов і в певний час. Це було головною умовою. А те, що таких як Роан більше не лишилось - нас врятувало. Хто зна що б було, якби Морок мав більше Обоадунків...
– Пані? - феєчка продовжувала наполегливо зависати перед очима.
Ах да! Клумби. Оллі явно розійшовся, і крім клумби весь лужок перед замком застелило килимом з квітів. Елементаль учора весь день тупцював у дворі, командував трояндами. Кущики покірно виринали із землі за командою Оллі. Білі троянди, рожеві, чайні.
— Мені дуже подобається, це пану Олігеру і передай, — кивнула я, — дуже гарно.
Феєчка ікласто посміхнулася і помчала геть. Оллі вже стирчав серед квітів і задумливо тер зелену бороду. Побачив феєчку. Обернувся. Помахав.
— Щось я хвилююся, — зітхнув Гарро, — я ще нікого заміж не видавав. Серйозно? Він хвилюється? Я відійшла від вікна, ближче до дзеркала. Гарро обіцяв мені ідеальну весільну сукню, і він її зробив. Точніше, придумав, а зробив натовп злих, але вмілих феєчок. Виявляється, вони плетуть мережива та вміють ткати тканини. Хто б міг подумати, що ці злі створіння зі світу Гріммо такі естети. Сукня була схожа на хмару. Пишна спідниця з оборок найтоншого шовку імітувала бутон троянди. По талії була затягнута блідо-рожева стрічка, а на ліфі сукні та фаті біліли мережива такої тонкої роботи, що повірити в їхню реальність я так і не змогла.
- Я теж ніколи себе заміж не видавала, - зітхнула я, - і теж хвилююсь.
Гарро нервово посміхнувся і обсмикнув краї камзола. Мій друг сьогодні був надзвичайно ошатний. Дороге шиття, перо в береті, мереживо скрізь, де дозволяла мода. Двері зі скрипом прочинилися, і туди просунувся Лука. Не весь. Спочатку в щілину протиснулася рука ельфа, що стискала букет.
- Чи можна дивитися? - Запитали у нас.
- Ти ж не наречений, - засміялася я і потягла двері на себе.
Лука ввалився в кімнату, випромінюючи радість і нахабство і затоплюючи все довкола ароматом дорогих парфумів.
– Ой, – манерно прикривши очі, прошепотів ельф, – засліпила, позбавила зору… І тицьнув мені в руки букет. Теж троянди. Ніжного майже білого кольору, а серед них квітки гороцвіту, що іскрилися магією. Слідом за Лукою увійшов Фхаса, він був не багатослівний і просто обійняв, притискаючи мене до своїх грудей.
– Будь щаслива, дитино, – пробасив він, цілуючи мене в маківку.
Не плакати! Не можна плакати! Але поруч хтось все одно зашморгав носом.
- Я така щаслива, - матеріалізувалася в кімнаті Валія, - у мене навіть слів немає. У прочинені двері кімнати було видно, як коридором промчала трійця гномів. На ходу вони зісмикнули з голів ковпаки, вклонилися мені і рвонули кудись далі. За ними слідом промчала Барбара.
– Ой, пані, – прикладаючи руку до грудей, промовила куховарка, – яка ж ви…
– Дякую, – всі хором відповіли я, Лука та Гарро.
– А ці дрібні… – бабка тицьнула пальцем у гномів, – спритні до моторошного. Не встигаю за ними. не працівники, а золото.
– За золото вони й рідну матір у рабство продадуть, – кивнув Лу.
Кухарка пішла. Гномів зараз у замку було небагато. А ось місяць тому! Вони бігали по кухні, гуркотячи каструлями, бігали по даху з молотками, бігали по саду з лопатами, і я вже зневірилася перерахувати всіх працівників, яких загнав у замок Роан.
Як мені пояснили, гноми – це найкращі майстри у Гріммо та світі людей, і вони (при потрійному тарифі) здатні відбудувати замок за два тижні. Перевірено. Можуть. У нас навіть стайня нова з’явилася. Повз нас протопала ще одна гномочка. Пишногруда і вся така фігуриста дама із золотистими косами. Вона несла тацю з напоями. Погляд Гарро різко змінився, і він почав нервово смикати на собі одяг.
- Що, друже, - з жалем запитав його Лука, - блохи?
- Іди ти, - огризнувся Гарро, так само не спускаючи очей з дами з підносом, - це ти в нас принц, а мені чарівністю брати треба.
– Хто принц? - Здивувалася я.
Я якось звикла вважати Луку сином - утікачем купця або графа ельфійського.
– Лука – ельфійський принц, – спокійно пояснив Фхаса.
- Молодший, - кивнула Валія.
Тепер я остаточно втратила мову. Тобто, а мені колись збиралися сказати?
– Ти теж знала? - Здивувалася я.
- Майрі, я це знала з першого дня, - зі звичним спокоєм промовила елементаль, - на руці Луки родовий герб його родини.
- Дитино, це така дрібниця, - відмахнувся від мене Лука, - тільки... якщо мене шукатиме лопоухий старий хрич у короні, то ти мене не знаєш. Добре?
Я розгублено кивнула. Нічого не розумію.
- Просто Лука раніше від тата ховався в цьому світі, - вирішив пошкодувати мене Фхаса, - ельфи сюди не ходили, силу втрачали.
Знову кивнула. Краще пізно ніж ніколи. Тим більше що мені до рідні Луки, якщо в мене сьогодні такий день!
- Отже, час виходити! - З’явився у вікні Зіф,
- Майрі, ти цукерка. Роан уже чекає під аркою.
Точно! Оллі мені обіцяв квіткову арку.
- Ой, - притис Гарро до грудей руку, - мені не добре.
Валія відразу випарувалася, а я взяла Фхасу під лікоть. Лука йшов поряд, а Гарро слідував за ним, пильно стежачи за шлейфом сукні. Замок було не впізнати, його відмили, відчистили та відбудували. Обновили оббивку стін, ліпнину, різьблення на сходах. Повернулися на стіну портрети предків. Батьків. Коли ми вийшли надвір, у повітрі заграла музика. Арфи? Дзвіночки? Зіф сидів на гілці верби і диригував невидимим оркестром, весело бовтаючи в повітрі ногами. А під аркою стояв Роан. І я йшла до нього по килиму з маргариток, пухнастою стежкою стелених по землі. Роан знову вкотре вразив мене емоційним контрастом. Ось він стояв, зібраний і холодний, що спокійно дивився перед собою. І ось він уже дивиться на мене розгублено та захоплено. І одразу йти ставало легше, і прискорювався крок, і повітря навколо розжарювалося, ніби від блискавок.
Рігарро стояв поруч з таким виглядом, ніби сам йшов під вінець, настільки щасливим виглядав цілитель. Біля ніг Роана лежала його тінь. Вона вальяжно виляла хвостом і роззявляла зубасту пащу, намагаючись зловити метелика.
Вона більше не лякала оточуючих, не лякала мене і самого Роана. Крила тінь склала, пазурі витягла вперед і всім своїм виглядом показувала благодушність і розслабленість.
І потекли слова обряду. Россо говорив багато і з помпою. Говорив про те, як змінився світ навколо і скільки ще нам доведеться пережити. Давав повчання і підбадьорював. Говорив про цінність кохання та про те, як пощастило нам двом знайти один одного.
– Ми часом витрачаємо все життя на пошуки кохання. І втрачаємо в ньому себе,— сказав старійшина,— я радий, що ви допомогли один одному не тільки не загубитися, а й знайти самих себе. Зрозуміти свою природу. Прийняти її. І я хочу сьогодні перед вашими друзями та рідними повідомити про створення нової родини. Тепер із цього дня ви одне ціле. Для всіх, для кожного перед серцями друзів і вищих сил.
Від радості Олігер заколосився. Після слів Россо на костюмі елементаля проступила вся розкіш літніх лук з ромашками, конюшиною та іншою красою. Бджілки одразу задзижчали поруч. Музика вітру стала сильнішою, гості ляскали в долоні, кричали вітання. Раділи. Почалося свято.
– Вітаю! - Заволала Валія, кидаючись до нас.
Нас обіймали, цілували, тиснули руку і бажали всіляких благ. Гості потяглися нескінченною чергою з подарунками та квітами, і доводилося стояти і посміхатися, поки кожен розливався солов’єм у своїх побажаннях. Ікласта тінь вилась біля моїх ніг, била хвостом і всіляко просила уваги, і я вже за звичкою поклала руку на її примарну голову. Почухала це чудовисько за одним рогом, за іншим. Це сьогодні в тіні радісний настрій чи граф Шантарро мені на щось натякає? Із землі виник Науро. Вручив келих з вином мені, Роано. Потім струсонув руку графа, і поліз обійматися до мене.
- Тобто йому можна обіймати Майрі? – образився Пірос. - а я що, найрудіший?
Лука його одразу потяг до бочки з вином. А там уже активно спілкувалися Оллі та Фхаса, щось жваво обговорювали, розмахували руками, сміялися. У натовпі сяяла примара пана Варфасса.
- Танці!! - заволав Зіф, захоплюючи з собою Валію, - Танці, панове! Щоб життя у молодих було таким же веселим, як цей свято!
Елементалю відповіли веселими криками. Народ розбивався на пари. Я побачила Ані та ще кількох дівчат із села. Вони кружляли в танці та посміхалися. Одна з дівчат схопила за руку збентеженого Ліонеля, захоплюючи хлопця до танцю. Цілитель спочатку несміливо прийняв дівчину, а потім, наважившись, уже впевненіше повів її в танець. Хто б міг подумати, що з тієї м’ясорубки ми вийдемо живими та неушкодженими.
Роан з реготом схопив мене за талію, піднімаючи вгору, натовп уже взявся за руки, кружляючи навколо нас, кричав привітання, плескав у долоні. Я ще ніколи не бачила графа Шантарро таким, як цього дня. Сяючим і радісним. Ще недавно ми були ніким один одному. А зараз? Його щастя відгукувалося музикою в моєму серці, а моя посмішка змушувала сяяти його погляд… І ми кружляли в танці, під спів музики в повітрі, трималися за руки і раділи дню, який міг ніколи і не наступити, якби доля не зіштовхнула нас із графом на вулицях звичайнісінького містечка… Ось і не вір у дива після цього.