Частина 36

- Тікаємо? – із запалом заявив Гарро.
Я якось різко припинила втрачати свідомість і навіть змогла підвестися. Біля стін замку розгортався бій. Але мене мало турбував голем і двоє невідомих магів. У хмарі чорної іскристої імли стояв Шантарро.
Тільки ось впізнати його було дуже складно. Він був схожий на демона з легенд. Такий же блідий, відсторонений із непроникним чорним поглядом і крилами, розправленими за спиною… Точніше крила належали не графові. Та сама чорна, пазуриста тварюка стояла в нього за спиною, хвистала хвостом і розправляла чорні крила. Це було жахливе та чарівне видовище. «Страшно красиво» точніше і не скажеш. Косий погляд у мій бік, стриманий кивок головою, ніби граф дивувався від чого я ще не біжу. Але як я можу? А як він?
- Крихітка, я радий, що в тебе тут такий душевний момент, - нервово промовив Лука, - але треба звалювати, поки нас не помололо в кашу разом з тими кущами. Так, кущі вирвало з корінням, і стару вербу теж… Олі жахливий у гніві. Пан Рігарро, який воював зі своїм конем, уже спішився і біг у наш бік, щось бурмотячи собі під ніс.
- Варто мені відлучитися, як у вас знову кінець світу! – заявив цілитель, наблизившись.
А біля замку вже палало полум’я і бив із землі фонтан. Справжній кінець світу. Хоча тепер ясно, що всі знову в зборі.
- А нічого всяких обірванців дорогою підбирати, - зло пирхнув Пірос, що з’явився з нізвідки.
- Дитина в селі мала жар, я повинен був допомогти, - похитав головою Ліонель. Все ж таки, недарма цілителів так люблять у всіх світах, вони завжди готові прийти на допомогу, часом навіть на шкоду собі. Пірос задумливо глянув на полум’я, на Шантарро, на добряче пошарпаного голема.
- Ми з Валь відволікаємо, а ви швидко розбігайтеся, - кивнув елементаль, - не загубимося.
За нашими спинами почувся тріск каміння. Голем почав кренитися, одна з його глиняних ніг підламалася. Лука, задумливо дивлячись на те, що відбувається, на галявині, почав розплутувати непоказний браслет на своєму зап’ясті. Мій друг завжди був ласий на яскраві браслети, але я списувала це на особливу манеру одягатися. Але зараз варто було подумати, чи всі браслети Лука носив для прикраси?
- Крихітко, начепи на себе, - простягаючи браслет мені, шепнув ельф, - щоб моя душа була спокійна
- У тебе весь цей час були амулети? – насупився Гарро.
- Я ж якось увесь цей час примудрявся приховувати свій слід у світі людей, - розвів руками ельф.
- Роан приховує сутність Майрі, - поспішив втрутитися Зіф, - до події з переміщенням, Россо і знати не знав про сутність дівчини.
- Хто знає, що буде далі, - сказав Фхаса, - нам так спокійніше буде.
Зіф знизав плечима.
- Забрати я можу тільки одного, - кивнув елементаль, простягаючи мені руку. Пірос зник. Засипів вогонь, стикаючись з водним потоком. Пара, густа і гаряча відразу закрила огляд до того, що відбувалося біля замку. Зникли навіть гори, що нависли за монументальною спорудою. Гарро й Лука кинулися туди, де Розочка покірно приймала тягар буття, незворушно жуючи траву. Чим вони обпоїли нашу кобилку?
- Я подумав, звірятку інфаркт не потрібен, - бачачи моє здивування, зніяковів Рігарро, - вона ж прив’язана. Втекти не може… Ось я її й заспокоїв. Ефект тимчасовий!
Фхаса, що забарився біля мене, тільки поклав руку на плече, ніби питаючи дозволу піти. Кивнула. А далі мене закрутило потоком повітря, кинуло в обличчя пасма волосся, підняло над землею. Вітер свистів у вухах і закручував усе тугіше в спіраль листя і дрібне сміття.
Віддалялися мої друзі, з кожною хвилиною, стаючи схожими на крапки, що копошаться по землі. Віддалявся замок. Все далі відносило мене в небо до хмар і птахів, що поспішали у справах.
- Не бійся, - пролунав Зіфовий голос з простору.
Легко сказати, а як тут не боятися, коли під тобою мчать гори, поля, села. Я бачила, віз друзів, що їхав по дорозі, як скакав верхом Рігарро, чи тривав бій біля замку важко було зрозуміти. Ми приземлилися біля підніжжя гори біля невеликого озера. З одного боку його захищала гірська гряда, з іншого ліс із пишних ялинок та сосен. Зіф прийняв людську подобу ще в повітрі, і на землю ступив, тримаючи мене на руках.
– А нас тут знайдуть? - Озираючись, шепнула я.
- Елементалі відчувають один одного, так що зможуть привести до нас інших, - знизав плечима Зіф, - а Роан здатний через тінь вийти будь-де.
Я кивнула, розвертаючись у той бік, де за моїми здогадами мав бути замок.
- Не хвилюйся, Роан і не з таких бід вибирався, - почула я голос Зіфа, - якщо тобі це важливо… Свобода і так у тебе буде з Роаном чи без…
Ці слова пролунали несподівано, змусили обернутися до елементаля, що сидів на траві. Зіф витяг ноги вперед, відвів руки назад, даючи опору спині. Сріблястий камзол грав відблиски на сонці, і дзвеніли бубонці в білому волоссі юнака. Тільки очі елементаля не іскрилися як звично сміхом і пустотою, він дивився уважно, навіть уїдливо.
- Навіщо ти таке кажеш? - Обережно сказала я.
Зіф змінив позу, сів рівніше, схрещуючи ноги.
- Я чув слова Луки, - сказав елементаль, - хочеться вірити, що порада «погладити по шерсті» була дана не для того, щоб досягти вигідної тобі мети. Чи свобода важливіша за чужі почуття?
Тепер погляд Зіфа був відверто злим, холодним навіть повітря між нами стало прохолодніше, ніби пориви вітру приносили подих снігів з вершин гір. Що саме почув Зіф? Я думала, що елементалей не було поруч, забувши, що духи природи залишаються самими собою навіть без матеріальної оболонки. Ось Лука, язик без кісток, удружив так удружив.
- Те, що ти почув, було дурістю, яку вигадав Лу, - піднявши підборіддя, сказала я, - я не піду на підлість навіть заради своєї свободи.
Зіф підвівся, невловимим рухом став на ноги, ніби перетік з одного положення в інше.
- Сподіваюся, - похитав головою елементаль, - але я надто довго живу, щоб зберігати наївність і довірливість. І припускаю, що інші люди готові використати інших для свого блага.
- І припускаєш, що Роан Шантарро настільки мізерний, що не може викликати ніжних почуттів? Тільки змусити кохати його?
Зіф завмер навпроти мене, так само обдаючи крижаним повітрям, склав руки на грудях і пильно дивився в очі.
- Він готовий померти за тебе, Майрі, - нарешті промовив дух, - просто знай це і не роби нових кроків, якщо не бачиш свого шляху з Роаном.
- Тоді й ти постарайся не робити висновків, на підставі підслуханої брехні, - спокійно сказала я, - і тим більше доносити про це графу.
Зіф підняв руки, визнаючи свою поразку. Розмову ми завершили, продовживши чекати на інших друзів у мовчанні, думаючи, кожен про своє.