Частина 33

Прокинулася я від сильного запаху гару. Точніше, навіть не я прокинулася, а мене розбудив схвильований Науро, котрий копошився в кімнаті. Шантарро ліниво відмахнувся від тіні, потім ледве розліпив очі. Здається я заснула. Поки ми говорили, час плинув, втома наростала. Шантарро обіймав мене і щось говорив, а я заснула. Притискалася щокою до плеча графа і вперше спала спокійно без снів і страхітть.
– Що? – миттю прийшов до тями маг.
Науро кидався з кута в кут, корчив мармизи і активно жестикулював. А кімнату все більше заповнювала сіра смердюча хмара. Граф обернувся до мене, насупив брови і з погано стримуваною злістю вимовив:
- Твій дядько не тільки наволоч, а й ідіот.
- Що трапилося? - Злякалася я, схоплюючись на ліжку.
Шантарро прибрав з обличчя розтріпане волосся, зітхнув.
- Він підпалив замок, - знизав плечима маг, - чим повністю позбавив себе права на мою великодушність і пощаду. Убога п’янь ...
Чомусь слова графа мене не здивували, я навіть не сумнівалася, що мій дядечко здатний зробити будь-яку підлість. Здивувало мене те, з яким лінивим спокоєм маг підвівся з ліжка, почав шукати чоботи... А ми, якщо вірити Науро, горимо! Це турбує лише мене?
- Тук-тук, - грайливо прошепотів хтось з боку вікна, - Прокинулися, голубки?
Зіф сидів у віконному отворі, весело бовтаючи ногами, на його блідому обличчі грала пустотлива усмішка, бубонці у волоссі ледь вловимо брязкали… Йому теж явно було плювати на пожежу.
– То ми горимо? – із сумнівом уточнила я.
- Почали так точно, - кивнув елементаль, - а тепер лише сумно димитесь.
Я збожеволію від цих створінь. Ми горимо, будинок сповнений диму, а замість паніки точаться світські бесіди.
- Там Пірос, - усміхнувся Шантарро, спостерігаючи, як у мене з орбіт лізуть очі, - твій дядько палить меблі, але вони майже не горять, тільки чадять і смердять.
- Так-так, - кивнув Зіф, - Піру нудно, він розважається.
Я теж сповзла з ліжка, почала шукати шаль і домашні туфлі. Згадала, що елементаль застав нас із Шантарро у, м’яко скажімо, компрометуючій ситуації. Вирішила почати переживати. Потім передумала та натягла на ноги туфлі.
– А ви давно тут? - Уточнила я у Зіфа те, про що навіть боялася думати.
– У замку чи у цьому світі? - знущався з мене Зіф.
– Відчуваю, що обидві відповіді мене здивують, – пробурчала я собі під ніс.
- Валь заборонила вам показуватися, - зітхнув Зіф, - так і стирчали в лісі, поки дим із замку не попер... І то будити вас не хотіли, але ж Науро істеричка!
Науро дуже промовисто зобразив своє ставлення до Зіфа парою дуже образних жестів.
- Скотина ти, - спокійно сказав Зіф, - у людей тут романтика була. А ти зі своєю пожежею... Ну горить і горить... Все під контролем. Нє, приперся, розбудив, сполохав...
Граф Шантарро весь цей балаган спостерігав спокійно. Навіть стримано. Просто відчинив двері кімнати і випустив мене в коридор, сам вийшов слідом, демонстративно зачинивши двері перед носом Зіфа. Елементаль ойкнув і ображено просочився в замкову щілину.
- А де інші? - Вирішила я дізнатися у Зіфа порядок речей.
- Близько, - кивнув дух, - коли приховувати свою магічну природу немає сенсу, то дорога і швидше, і веселіше. А ваша конячка після пари трійки потрібних заклинань зовсім дика стала.
Бідолашна Розочка, хоч би не загнали животину.
- Россо в гніві, Валія в істериці, троє балаганних акторів прагнуть смерті Ронні, - прозвітував Зіф, - все позитивненько.
І Зіф обдарував мене і графа найчарівнішою з усмішок. Приголомшливий, у сенсі вітряний дух.
- Прямо смерті? – посміхнувся граф.
- Той здоровий мулат так сказав, - кивнув Зіф. - Мовляв, голову відірве і кишки на кулак намотає... двоє інших були менш кровожерливі, але теж багато чого про тебе сказали. Оллі обурився.
Ось тут я вже побоювалася. Оллі, він же за габаритами не поступається Фхасі. А за характером мій названий батько такий, що теж нікому у суперечці не поступається. І залишається сподіватися, що мене їде рятувати вся улюблена трійця, а не її жалюгідні рештки.
- І що? - З жахом запитала я.
- У ході тривалих і дуже емоційних дебатів, - манерно заявив Зіф, - ми досягли тимчасового перемир’я і про всяк випадок вирішили тримати Оллі і цього Фхасу якомога далі один від одного.
– І навіть бійки не було? – хмикнув Шантарро.
Йому ще й весело. А мені не смішно. У мене там друзів побили, можливо навіть покалічили.  
- Зародилася бійка, але втрутився Россо, пообіцяв відірвати всім голови та заслати в дикі землі.
– І подіяло? – підняв брову Шантарро.
– Ні, – добив мене Зіф, – але він став між нами так, що бійка стала неможливою. Бити старійшину ми не наважилися.
- Який жах, - простогнала я, прикривши долонею очі.
– Чого? Весело було, - зовсім без глузування сказав Зіф.
Чим ближче ми підходили до потрібної кімнати, тим щільнішим і смердючішим ставав дим. А з-за дверей дядькової спальні долинало пихкання, кректання і звуки повного нерозуміння того, що відбувається. Шантарро ривком відчинив двері, з кімнати повалив їдкий дим. Десь там, у сірій імлі, метушилася жирна туша в спідньому. Пахло алкоголем.
- Все вино перевів, - відзвітував Пірос, що виник з повітря, - а меблі не загоряються.
Дух виглядав щасливим, в очах іскрилася пустотливість. І сам елементаль весь виблискував і іскрився, раз у раз спалахуючи рудуватим свіченням.
- Пане! Ви тут алкогольні інгаляції проводите чи підпал? – закричав у кімнату Шантарро.
Десь там, у непроглядній сірості, хтось злякано гикнув і впустив щось важке, що глухо стукнуло по підлозі.
- Якщо ви хворі, я велю покликати лікаря! – продовжував глузувати граф, – а якщо ви задумали підпал… то лікарь вам уже не допоможе…
Зіф і Пірос переглянулись. Зіф клацнув пальцями, і дим у кімнаті миттю розвіявся, відкриваючи той розгром, який там учинив мій дядечко.
- Доброї ночі, невгамовний ви наш, - зло вишкірився Шантарро, дивлячись на графа.
Пірос ніби випадково кашлянув у кулак, і залишки оксамитового балдахіна над ліжком відразу спалахнули яскравим червоним полум’ям. Граф Іоллано стиснувся і почав відступати до стіни. Виглядав він зовсім збожеволілим і п’яним. Товстун трясся і бурмотів щось собі під ніс.
– Я вам це все не віддам… – забубнив дядечко, – Не віддам… Це моє… Моє! Він обіцяв, що Майрі не повернеться… Обіцяв!
А потім завив і впав навколішки. Почав хапати уламки меблів і кидати їх туди, де з тріском розгорялося полум’я. Вогонь радісно приймав підношення, хрумтів залишками стільців, задоволено урчав. Я з жахом дивилася на чоловіка, який явно збожеволів на ґрунті власної жадібності.
Зіф тільки повернувся до Піроса і покрутив пальцем біля скроні. А в кімнаті все голосніше лунали крики, прокляття, ридання. У коридорі пролунав тупіт мешканців, що прокинулися. Граф Іоллано кидався вздовж стіни, зривав з неї обшарпаний ситець, бив у стіну кулаками і плакав.
- Ходімо, - Шантарро потягнув мене за руку, - не треба на таке дивитись. Барбара злякано сахнулася убік, коли з кімнати вийшли елементалі, осяяла себе захисним знаком і пригорнулася до стіни.
- У вас є комірка, де цього блаженного можна закрити до ранку? - Запитав у старої граф.
Графа Іоллано виловили і зв’язали, замкнувши в компанії торішньої моркви та капусти, чекати свого відправлення в лікувальний заклад. Мені навіть стало шкода його, такого нікчемного й жадібного, для якого жалюгідні, застарілі речі виявилися настільки дорогими, що викликали божевілля.
- Бідолаха, - шепнула я, спостерігаючи, як дядечко біснується в комірчині.
- Заслужив, - холодно впустила Барбара, - йому твої страждання були байдужі. Я так і не навчилася зловтішатися. І ніколи не розуміла тяги інших до збагачення. Так, у безбідному житті немає нічого поганого. Гроші дають нам свободу, відчуття захищеності, побутові блага. Це добре. Це просто чудово. Але покладати на кругляшки золота відповідальність за щастя – безглуздо. Щастя криється в інших речах, і часом з багатством навіть не пов’язане… Мені шкода тих, хто не здатний це зрозуміти, як граф Іоллано. Багатство йому щастя не принесло.