Частина 32

А ще було відчуття, що він купує Майрі. Але це все одно не змінювало впертих фактів. Майрі вже не дивилася на нього, як на ворога, але й не підпускала ближче. Швидше приймала як неминуче зло, з яким просто потрібно примиритися. Але найнестерпнішими були роздуми про те, чи залишиться Майрі поруч, якщо вона матиме можливість піти? І відповідь була очевидною. Вона і не давала Роану спати, змушуючи вдивлятися в темряву спальні, яку йому виділила Барбара. Він втратить Майрі, варто дати можливість бути вільною. Відпустити дівчину було правильним рішенням. Але змиритися з ним було не так легко. У замку поява законної господині викликала фурор. Барбара плакала, Моріс кректав і посміхався. І сама Майрі змінилася, посміхалася, обіймала старих людей. Тішилася. І дивилася на Роана з вдячністю, ніби ножа в серці провертала. Старі ж на графа дивилися з обережністю, старий граф замкнувся десь у далеких покоях. Була вечеря, була весела балаканина, були посмішки та розпитування. А потім усі розійшлися спати, залишивши Роана наодинці зі своїми невеселими думками. Адже можна дати Майрі амулет і дозволити піти після розслідування, але силу в камені доведеться поповнювати.
Дівчина залишиться прив’язаною до графа, залишиться той самий повідець, тільки слабший. Рішення правильне, потрібно лише прийняти той факт, що дівчину доведеться відпустити, даючи їй свободу жити, вибирати свій шлях… закохуватися.
Сон все одно зник, залишилося тільки мерзенне почуття приреченості. Роан почав ходити по кімнаті. Підійшов до відчиненого вікна. Пахло річковою прохолодою та мохами, вітер ніс з лісу аромати нагрітої сонцем хвої. Вікна були відчинені, але свічка горіла лише в тому, що було в кімнаті Майрі, воно було поруч із вікнами спальні графа. Роан прислухався. Чи здалося, чи справді почувся тихий схлип?
- Майрі?
Тиша... Потім ляскання босих ніг по кам’яній підлозі. Дівчина виглянула з вікна, розпатлана і з розпухлими від сліз очима.
– Я вас розбудила?
Роан тільки заперечливо мотнув головою, вдивляючись у обличчя Майрі. Чому вона плаче? Чому не спить? Вона ж виглядала щасливою, такою задоволеною та радісною.
– Жахи сняться, – винно зітхнула дівчина, – не можу заснути. А ви чого не спите?
- Розмірковував, - похмуро повідомив маг.
Майрі прикусила губу і зітхнула. Потім усміхнулася трохи втомлено, озирнулася кудись у глиб кімнати.
– Боїшся тіней? - Запитав Роан, - Вони не нашкодять, я добре плутаю сліди.
Він не став говорити, що і свої сліди заплутав, щоб зайві персони не знали про його та Майрі місцезнаходження. „Своїм“ шлях вкаже Науро. Майрі непевно знизала плечима, потім зніяковіло кивнула. Шантарро, не роздумуючи, пірнув у тінь, відразу виходячи з темного кута кімнати дівчини. Майрі не злякалася, навіть виглядала трохи веселіше. Зараз їй потрібно все розповісти, пояснити. Пообіцяти волю. Зізнатися…
– Я згадала дитинство, – прошепотіла дівчина, сідаючи на ліжко, – батьків. Їхніх обличч не пам’ятаю, але згадалося, як мені було добре з ними… Вибачте… Роан теж сів поряд з Майрі, на пристойній відстані, ледве борючись із бажанням обійняти і втішити. Вона терла долонями очі, було видно, як важко їй давалися спогади, що поверталися. Просто простягнути руку, стиснути її пальці. Зараз світ ніби розчинився, обрушився за межею світла, відкинутого свічкою. Мабуть, так можна було просидіти вічність, стискаючи дівчачі пальці і не думаючи ні про що. Не мучачись важким вибором про те, як правильніше вчинити.
– Не плач, – шепнув він у тиші, – все добре… все буде добре. Я обіцяю.
Майрі кивала, судомно вдихала повітря, намагаючись заспокоїтись. Вже не плакала. І не відібрала руку ... не висмикнула її, не відсахнулася. Він просто обійняв, просто притиснув до себе, просто гойдав, наче маленьку дитину. Не хотілося йти, не хотілося її відпускати, не було сил уявити, що зможе жити як раніше.
Майрі не відсторонювалася, сама притискалася вже, і від цього плуталися думки і гуркотів пульс у вухах. Можливо, все буде інакше, не так, як він уявляв? І в душі розквітала надія, що не примарний ланцюг тримав Майрі поряд з ним, а інша, міцніша нитка, схожа на ту, що тягла його до дівчини…
- Дякую, - бурмотіла Майрі, притискаючись щокою до його грудей, - дякую.
А потім підняла погляд, її обличчя виявилося так близько. Треба було їй розповісти, за цим він сюди прийшов. Зізнатися… Чому тоді мовчав? Навіщо марнував час, витираючи сльози з її обличчя.
„Я тебе, здається, кохаю“ : - пролунали в його душі слова.
- Пробач мені, - ось що він мав сказати...
Кому потрібні його зізнання? Він не має права зараз вивалювати на неї свої почуття. Та чи прийме вона їх? Нащо їй зізнання такого нікчеми як граф Роан Шантарро, який поводився як покидьок... Який називав надзвичайну двчину Майрі - „воно“.

***
 Це було несподівано. Ці йго слова... У мене і так серце шалено билося, варто було Шантарро стиснути мою руку, а потім і зовсім мозок перестав працювати в штатному режимі. Я просто сиділа і дивилася в чорні бездонні очі графа і боялася відвести погляд. Боялася, що він піде і залишить мене одну в темній, зовсім чужій кімнаті.
А він заговорив і продовжував говорити, ніби боявся, що його покине відвага.
-Я винен перед тобою, Майрі, - шепотів він у темряві.
Він ніби сповідався. Дивився пильно і розгублено в мої очі, немов шукав там щось дуже важливе для себе. І ці його слова боляче різали по серцю. Чому? Чому мені так болить його каяття? І чому я не відчуваю бажання посилювати його муку?
- Після повернення в Гріммо ми знайдемо артефактора, і він відновить амулет діда ... Я увіллю в нього силу.
Я слухала і не вірила своїм вухам. Зараз Шантарро пропонував мені волю. І не вимагав від мене натомість нічого? Я не встигала сказати ні слова, тільки вражено витріщилася на графа, поки той плутано шепотів дивні для мене фрази.
- Зараз ти є цінним свідком, але після розслідування…
І Шантарро обвів рукою кімнату замку, ніби даючи зрозуміти, що є місце, куди я зможу повернутися.
– Я б хотів... Я не смію сподіватись...
Він говорив і запинався, дивився на мене с болем і жалем. Я не могла зрозуміти тої зміни, що бачила в графі, але відчувала чесність його слів. Біль у його очах був мені нестерпний, і ці слова, сповнені приреченості, гірчили ніби полин.
- Сподіваюсь, ти іноді згадуватимеш мене без ненависті... Але  я знаю собі ціну, Майрі, - знизав плечима граф, - і вона не надто велика.
Я сама потяглася до нього, хапаючи праву руку графа, поки він стискав пальці на моїй лівій руці. Що він говорить? Яка ціна? Я не зустрічала на своєму шляху людей більш цілісних та шляхетних. Здатних приймати рішення та відстоювати свої принципи, навіть із ризиком нашкодити собі.
– Можливо, ті, хто вас оцінював, просто нічого не тямили у розцінках? – стискаючи його пальці, прошепотіла я.
Я бачила графа Шантарро різним, я впізнала його темну сторону, але бачила і те світло, яке він так намагався приховати. Шляхетність і твердість принципів не можна зобразити, фальш завжди помітна, ледь вловима, але її мерзенний дух легко відчути навіть крізь найсолодші промови. У Шантарро цього не було. Не було злості чи жорстокості. Була моторошна образа на світ і біль, який я бачила під маскою непроникної холодності. Мені не було страшно сидіти зараз поруч із цим чоловіком у темній кімнаті майже покинутого замку.
Між нами з брязкотом розлетілася остання перешкода, яка заважала розгледіти один одного. Маски було скинуто. І думки були такі ясні та зрозумілі, що навіть сумнівів не було. Рішення прийшло так швидко, ніби вже було ухвалено, але я здогадалася про це тільки зараз.
– Я не вірю чужій думці, – шепнула я ще тихіше, – мені не важлива думка всіх… Усі ми різні, та й мірки у кожного свої.
Він сіпнувся, наче не повірив почутому. Я ще ніколи не ачила його таким розгубленим. Зарозумілим так, злим, жахаючим... але еззахисно- розубленним я побачила Шантарро вперше.Зараз він був зовсім близько, стискав мої руки вище ліктів і пильно дивився у вічі, з легкою тінню недовіри у погляді. І це надавало
мені сміливості. А ще трохи кружляло голову від власних почуттів та емоцій.
- Невже ти здатна вибачити? Мене?
Він говорив і все ще не вірив у почуте.
- Так, - ледве чутно промовила я.
Він прикрив очі і тихо та повільно видихнув. Світло від свічки висвітило тінь на стіні. Жахливу, крилату та пазуристу. Вона розправила крила, а потім стислась до окресленнь людьської постаті.
- І дозволиш мені... Чи дозволиш ти мені бути поруч з тобою? - ще тихіше промовив він.
 Залишитися поряд із цим чоловіком поряд мені не було страшно, гидко. Це здавалося так природно, наче ми все життя знали один одного і просто зустрілися після довгої розлуки. Я боялася дати ім’я тому боязкому і ледве вловимому, що зароджувалося в душі. Це був ще тільки паросток, тендітний і ледь помітний... Але виривати його з серця мені зовсім не хотілося.
- Так, - прошепотіла я в пітьму його очей.