Частина 31

– Що? - Розсіяно уточнила я, відводячи погляд від вікна.
Нарізуючи овочі для супу, я раз у раз витріщалася туди, де крізь каламутне віконце можна було роздивитися заднє подвір’я. І те, як Шантарро шаткує деревину. Не рубає! Я такого ще не бачила, ніби маг тільки й робив усе життя, що рубав колоди та гілки.
- Запитую, чи давно одружені? - З усмішкою повторила Барбара.
І що ж відповідати? Ненавиджу брехати, оскільки великий ризик загубитися у своїй вигадці. Відповіла так, як було б правильно.
– Пару тижнів.
- Уй ти, голубки! - зашамкала стара, - чого ж вас у такий солодкий час по лісах носить?
- Справи, - знизала я плечима, - дуже важливі справи.
Барбара закивала і теж стрільнула очима у бік віконця. Стара спритно справлялася з луком, навіть жодного разу не заплакавши, обдираючи з того лушпиння.
- Гарний він у тебе, статний, - бурмотіла вона, розглядаючи чергову цибулину на наявність гнилі, - і, видно, любить.
Я мало не насадилася на ніж від таких слів. Навіть головою труснула, проганяючи дивне запаморочення.
– Любить?
- Ну, чого б одружився з тобою, раз не любить? - добродушно хихикнула стара, - хіба не бачиш, як він на тебе дивиться? Прямо очима їсть!
Я ще несамовитіше почала стругати в суп селеру. Теж мені, кавалера мені знайшли. Так, Шантарро на мене так вирячився з самого дня знайомства ... все боїться, щоб я не втекла.
- Ти його без нагляду не залишай, уведуть.
– Ага…
І повисло незручне мовчання, в якому Барбара задумливо перебирала горох, а я намагалася не витріщатися туди, де маг грав мускулатурою.
– Не всім щастить життя своє влаштувати, пару знайти, – надтріснутим голосом промовила бабуся, – часом і розумниця, і красуня, і знатна…
– Доля у кожного своя, – знизала я плечима.
– Та яка там доля, – відмахнулась бабця, – коли рідний дядько племінницю продав, як вівцю…
Стара злякано підвела голову і прикрила рукою рота. Я насторожилася, відчуваючи від цих слів дивне печіння в грудях. Воно? Чи ні?
- Це ви про кого? - Прошепотіла я.
Видно було, що Барбару розривало від гніву й обурення, і я, виявилася тими самими «вухами» в які можна було вилити все, що накипіло на душі. Барбара боялася, я теж боялася, що стара передумає мені виливати душу, а тому обережно взяла жінку за руку:
– Я нікому нічого не скажу.
Бабуся скривилася, блиснули сльози в вицвілих очах.
– Та я не боюся… мені в мої роки чогось боятися? Просто… Як згадаю Маріеллу, так серце стискається… Де вона, наша бідолашна? Чи жива? Чи не образив її той чаклун.
Маріелла... Ім’я розкотилося для мене тихою луною, його наспів повторювали сотні різних голосів. Немов здалеку лунали їхні вигуки. Ласкавий жіночий шепіт, задерикуваті дитячі крики... Маріелла...
- А хто така Маріелла?
Стара пожувала губами, шмигнула кілька разів носом. Її зморшкувате обличчя стало скорботним і сумним, ніби доля цієї Маріелли турбувала її сильніше своєї. Бідолашна Барбара... Вона так мене любила... Мене... Маріеллу...
– Наша графиня… – зітхнула стара, – Маріелла Іоллано. Племінниця нашого хазяїна. Це був її замок! Не великі володіння, але все ж таки. Та тільки осиротіла наша дівчинка, дядько опікуном став. Боявся, що дівка виросте і на свій спадок права оголосить. Або заміж збереться. Їй уже вісімнадцятий рік пішов. І тут Майрі взяла та втекла… Так вдало…
- Майрі? - Прошепотіла я.
Я вже не сумнівалася, перед моїми очима миготіли картини минулого, що воскресали розповіддю старої. Ця кухня, дитячий сміх. Казки розказані на ніч. І гнівні крики дядька, який шукав мене у порожніх кімнатах замку. Я навчилася ховатися так, щоб не бути знайденою та побитою.
- Майрі - це ми її так ласкаво звали, - усміхнулася старенька, - Ніжна була дівчинка, смілива, сильна. Прислугу образити не давала, вічно з дядьком боролася. За що була часто бита.
- І де вона?
- А хто ж знає? - Зітхнула Барбара, - За словами графа - втекла дівка з магом заїжджим. Від прав своїх на спадщину відмов, дім кинула... Зганьбила своє ім’я і честь... Граф нам навіть записку показав, де Маріелла все написала, про любов свою неземну. Тільки я, стара карга, не сплю ночами. Я бачила, як дівчинка наша йшла за магом, як уві сні... не кліпаючи. Так кролик у пащу до удава йде, а не закохана дівчина за чоловіком. А ця жирна худобина, граф Інноріо, наступного дня черговий бенкет закотив, мабуть плату пропивав… А тепер знову зуби на полицю. Без нагляду Маріелли ні запасів, ні економії, навіть прислуга розбіглася. Гей, ти чого розплакалася?
Я сама не помітила, як по моїх щоках побігли сльози. Маріелла Іоллано. Це було моє ім’я! Я відчувала його рідним, близьким, давно знайомим! І від цього легшало. З душі начебто зняли важкий камінь, яким стала невідомість. І я тепер достеменно знала, що я не річ! Я жива! Я Маріелла Іоллано – людина з будинком та минулим!
– Жаль стало вашу графиню, – прошепотіла я.
- Шкода, - кивнула Барбара, - Тільки тут їй теж життя цукром не було. Жила надголодь, одягалася бідно. Дядько її, поки дрібна була, лупив нещадно, потім коли підросла, то вдачу свою все ж таки приборкав. Майрі ж і здачі могла дати. З дому викинути опікуна до вісімнадцятиріччя закон не дозволяв. Та й сама знаєш, самотня дівчина своїм грошам не хазяйка. Чи опікун чи чоловік...
- І більше ви про неї не чули?
— Ні, благаю богів, щоб дали їй кращу долю, ніж у неї тут була. Та сподіваюся, що вона жива, здорова та щаслива. Нехай і з магом.
Я потяглася до старої, стиснула її руку, намагаючись хоч так підтримати. А хотілося вигукнути, що я та сама Майрі, за якою вона тужить. Що я жива! Здорова та… Щаслива?

***

 - Я не знаю його! – верещав чоловік, схожий на жирного борова. Граф Іоллано був лисий, товстий, неповороткий. Ще й п’яний. Роан застав його в кабінеті, коли мерзенний чоловічок копошився в старій скрині, перераховуючи золоті монети. Майрі розповіла магу все. Вона плутано тарахкотілала, розповідаючи Роану історію свого життя. Точніше те, що згадала сама, і те, що розповіла їй стара Барбара. І весь час радісно повторювала: «Я – людина! Чуєте? Людина“.
І граф Шантарро відчував, як кожне її слово цвяхом врізається в серце. Це ж він вселив їй подібну нісенітницю, він обзивав її річчю і твердив дівчині «воно». Тільки давати вихід своєму справжньому гніву не можна було. А ось провчити похилого віку п’яницю – скільки завгодно. Він безпорадно смикався в захопленні магічної петлі, скиглив і благав про пощаду.
Роану було не шкода. Він би без жалю зламав негіднику руку чи навіть шию. Але Майрі стояла поряд, затискаючи рота рукою. Дивилася з жахом і бажання бути чудовиськом вщухало.
- Дитинко, Марієлло, - хрипів Іоллано, - пожалій...
Майрі опустила руку і насупилась. Видно було, як її трясе від хвилювання та гніву. І ці її емоції передавалися Шантарро.
- Я ще раз спитаю, - холодно сказав Роан, - кому ти віддав свою племінницю? Ім’я? Гільдія? Рід занять?
- Я не знаю!
Іоллано заверещав і почав тремтіти, від чого по його одутлому тілу пішли хвилі. Наче холодець, що підтанув на сонці, звалили в полотняний мішок. Лисина графа блищала в мізерному освітленні свічки, що чаділа, і роздмухувалися пухкі щоки.
- Брешеш, - байдуже підсумував маг. - Він не назвався! Він не мав герба на одязі!
Роан насупився, підтягуючи петлю темряви ближче, змушуючи графа Іоллано стати ближче до мага.
- Так не буває!
Іоллано почав трясти головою і гикати, потім ще швидше затараторив:
– Він забрав із собою ще чотирьох дівчат із села. Він обіцяв, що Марієлла не постраждає! Що він забере її в учениці!
- Брешеш! - Вже зліше сказав Роан.
Іоллано замружився, відвернувся убік, ніби погляд темного мага був йому нестерпний.
– Він платив золотом. Дівчата були щасливі і не були схожі на полонянок.
- Далі, - зітхнув маг.
- Він був у чорному плащі, я не бачив його обличчя. Тільки мітку!
Роан насторожився, кинув погляд на Майрі. Дівчина теж подалася вперед, продовжуючи стискати кулаки.
– Яку мітку? – тихо спитала вона.
– Знак із двох дуг, що переходять одна в одну, – прохрипів Іоллано.
Роан послабив зашморг, даючи графу Іоллано сповзти на підлогу. Потім накреслив у повітрі той самий знак, про який говорила Майрі.
– Такий? – уточнив Шантарро.
– Так, – заскулив товстун, – я більше нічого не знаю. Чесно. Я нікому не хотів шкоди... Нікому.
Граф Шантарро не втримався і з силою штовхнув графа, змусивши того заскуголити і повалитися на бік. Він продовжував бурмотіти вибачення, плакати, тремтіти. І ця нікчема мала владу над Майрі? Воно мало владу бити, принижувати та морити голодом маленьку дівчинку? Роан обернувся до графини Маріелла Іоллано. Майрі стояла поруч і з огидою вивчала поглядом дядька. Це була не зацькована, зламана життям дівчина… чого їй варто було зберегти силу духу і гордість?
– Де папери на замок? - Уточнив маг.
Іоллано завив, тицьнув пальцем кудись у бік столу. Роан і сам не міг зрозуміти, навіщо це робить. Але губи самі собою видихнули наказ:
– Зараз ти напишеш розписку та повернеш законній власниці замку права на нього. Зрозумів?
- Так, - намагаючись підвестися, проскиглив товстун.
- І надалі не пропиватимеш золото, а дбайливо відновлюватимеш те, що стало непридатним з твоєї вини. Зрозумів?
– Так. – Замок залишиться під твоєю опікою… але я стежитиму за тобою. Іоллано вже стояв навколішки, віддано дивлячись на мага.
– Я все зрозумів, пане маг… все зрозумів…
- Іди за стіл.
Граф потрусив до столу, а Роан не мав сил підняти очі від підлоги. Майрі стояла зовсім поряд і мовчала. Графу Шантарро відчайдушно хотілося зробити для неї хоч щось, щоб пом’якшити удари, що завдала їй доля. Зробити хоч щось, щоб спокутувати свою провину перед дивовижною дівчиною, яку він, не подумавши, обізвав річчю.
Тільки подивитися у вічі Майрі не було сил. Сором, гнів і незрозуміла тривога, що переходила у страх, стиснули серце. Вона все ще полонянка ... він все ще той, хто тримає її на повідку, і цього не загладити ні подарунками, ні словами. Але можна було спробувати хоча б вгамувати сумління.