Частина 30

Як? Як так могло вийти, що акробатка, здатна на неймовірні трюки, не змогла встояти на камені? На нерухомому камені. А чому? Тому що не було чого вмальовуватись перед Шантарро. Він сам теж досить спритно скакав камінням, але мені захотілося не тільки дострибати до берега першою, але ще й втерти графові носа! Втерла! Молодець! Від крижаної води звело судомою м’язи, і все, що я могла, це безпорадно борсатися в бурхливих потоках, поки мене несло на каміння. Синє літнє небо то здавалося зовсім близько, то ховалося від мене під водою. Світ крутився, від гулу і шуму заклало вуха, і я все менше вірила в те, що виберуся на берег. Головне, відштовхнутися від дна… головне триматися на воді та…
Навколо виник інший світ, де з дерев падало жовте листя і снігу на гірських піках було більше. Чорніючий силует замку в тумані і ті ж береги, ті ж вершини, та сама обпікаюче холодна вода, що неслася з гір. І страх…
- Погань! Ану повернися! – скреготів чийсь голос за спиною.
А я бігла берегом, стрибаючи з каменю на камінь. Поруч зі мною мчали потоки води, але мене лякав не ризик потонути, не небезпека скрутити шию. Тільки цей голос вселяв страх і те, що тупіт важких кроків все ближче. Щоку палить від болю, і з очей градом ллються сльози від власного безсилля, огиди та образи. Ривок, рука хапає мене за комір і з силою тягне на себе. Я знову не добігла, знову не змогла ... І оніміле від страху тіло слабшало, перестаючи боротися. Краще померти одразу…
– Дихай! - Майже гарчання біля самого вуха, - Майрі, дихай ну ж!
Гаряче дихання, холодні губи, вода, що розриває легені. Я кашляла і сплювала річкову воду. Шантарро сидів поруч зі мною, допомагаючи підвестися на ліктях. Мене трясло від холоду і переляку, але з кожним новим зітханням тремтіння відпускало. Граф сам був пристойно посинілий від холоду, вимок до нитки і зляканий. Ніколи не думала, що в очах цього чоловіка можна побачити такий відвертий страх. Навіть жах.
З обличчя та волосся графа капала вода, стікала по смаглявій шкірі, кришталиками завмирала на чорних віях. Коли я перестала задихатися, чоловік видихнув з полегшенням. Провів кісточками пальців по моїй щоці і нахилився, обіймаючи. Так ми й сиділи на галявині, обнявшись, не кажучи ні слова, тільки ревела гірська річка та шелестіли крони дерев. Слова здавались зараз чимось чужорідним, колючим і непотрібним, але треба було сказати... Напевно.
– Я була тут раніше, – хрипко шепнула я графу, – я пам’ятаю ці гори…
- Впевнена? – так само тихо прошепотів Шантарро.
Я тільки кивнула у відповідь, продовжуючи спостерігати за тим, як на його вії тремтить крапля води. У задумі він з силою стискав щелепи, через що й без того випираючі вилиці ставали ще гострішими. Тонкі губи і похмурий погляд з-під розльоту чорних, як сама ніч, брів. Навіщо я його розглядаю? Навіщо мучу душу дивною і болісною фантазією?
Поруч із нами з землі виринув Науро, потім із власної тіні витягнув якесь безрозмірне покривало-простирадло і загорнув цим неподобством і мене, і Шантарро. І звідки він тягає завжди речі? І головне питання, чи він повертає їх на місце?
- Знайди у що переодягтися, - не обертаючись, наказав Шантарро тіні.
Науро кивнув і знову зник з поля зору. Шантарро ж підвівся, зняв з себе покривало і почав розтирати мене з такою віддачею, ніби хотів освіжувати живцем. І головне, у його діях не було навіть натяку на чіпляння.
- Іди на сонце, - пробурмотів Шантарро, - тобі зігрітися треба, холодна, як мармурова статуя.
Я слухняно потопала до нагрітого сонцем каменю. Шантарро залишився на тому самому місці і вже стягував намоклу сорочку. Струшував з волосся воду, відкидав їх з обличчя. Мене не можна увігнати в фарбу оголеним чоловічим торсом, я неодноразово бачила хлопців без сорочок, та й, живучи з чоловіками в одному візку, всяке побачити можна. Шантарро стояв до мене спиною, вичавлював воду з промоклої сорочки, розвішував її на кущі, що ріс поряд. При кожному його русі м’язи на спині чоловіка напружувалися, вимальовувалися чіткіше… А потім граф потягнувся до пояса на штанях…
- Зовсім тебе повело, - пробурмотіла я собі під ніс і відвернулася.
– Знімай сукню, – крикнув чоловік, – заробиш пневмонію, а від мене живим і хворобливим толку мало… можу тільки упокоїти.
Я його чула і розуміла всю логічність прохання, адже це абсолютно правильно, що стояти у мокрому одязі на протягах небезпечно. Тільки всі думки мої щоразу зводилися до того, що поруч стоїть Роан Шантарро, зовсім голий, і в цьому лісі ми самі. І він пропонує роздягнутися мені... Це не лякало... лякало те, що мене всі ці думки хвилювали, і в іншому понятті, ніж прийнято для пристойної дівчини. А мені ж з ним ще не один день мандрувати поряд і ночувати теж… поряд.
- До вечора ми дійдемо до села, - вигукнув граф, - а там заразом і спробуємо з’ясувати, була ти в цих краях чи ні.
Його голос протверезив і розлякав дурні думки. Правильно, про справу треба думати! Про справу. А не про мужиків голих, які на тебе повідець начепили та обзивали «воно».

***

 - А ось і замок, - сказав Шантарро, піднімаючи погляд кудись угору.
Небо тільки почало сіріти, тож сонце ще добре висвітлювало навколишній пейзаж. Серед гірських вершин і справді причаїлося щось, що нагадувало по обрисам замок. Скоріше, його руїни. Обвалена стіна в вежі, дах, що прохудився, самотня берізка, що почала рости прямо зі стіни.
– Він? - Уточнив у мене маг.
А я й відповісти не могла, бо у видінні погано розгледіла чорніючий силует. Маг задумливо вивчав будову, що височіла над річкою, хмурився, кусав губу. Науро десь здобув інші сорочку та штани, так що Шантарро ніяк не був схожий зовні на аристократа. Хіба що манери видавали в ньому людину знатну і витончену. Поставу і зверхній погляд не сховати за старим ганчір’ям.
Мені Науро притягнув зовсім неймовірного вигляду балахон, у який за бажання можна було наштовхати ще трійку таких дівчат, як я. Положення не рятував навіть пояс, пов’язаний на талії. Але моя сукня все ще не просохла, а після того, як Шантарро заштовхав її в один вузол зі своїм одягом, не просохне і до ранку.
– Що нам заважає перевірити твоє видіння? - Знизав плечима маг.
– А якщо це небезпечно? - Обережно запитала я.
- Я теж небезневинний, - хмикнув маг, - у будь-якому разі вже темніє. Нам потрібне місце для ночівлі. Тільки…
Шантарро задумливо глянув на мене. Підступно посміхнувся і поманив пальцем до себе. Я, як і належить, позадкувала. Маг встиг схопив мене за руку і притягнув до себе, водночас роблячи пас рукою.
- Ти хочеш дізнатися про себе хоч щось і не бути викритою в разі чого? - спохмурнів маг, коли я знову спробувала відскочити.
- Так би і попередили, що чаруєте, - прошипіла я. Граф не відповів, тільки-но знову провів рукою навколо мого обличчя. Навколо мене ніби з’явився легкий серпанок, заіскрився і зник, ніби його й не було.
– Тепер навіть рідна мати не впізнає, – усміхнувся Шантарро.
Мати… Я з легким жахом озирнулася на замок. Що я знайду за його стінами? І чи зроблять мене щасливішими знання про своє минуле? Але Шантарро простягнув мені руку, захоплюючи за собою. Я покірно пішла за ним, намагаючись пригадати, чим міг бути для мене цей замок. Чомусь будинком я його не відчувала, але серце зрадливо занило, коли ми зробили крок до ґрат на воротах.
Скрип старих ланцюгів, свист вітру високо над стінами, голоси людей, що мешкають у замку. І запах замшілого каміння пробуджував почуття давно забуте, схоже на те, коли після довгої розлуки зустрічаєш старого друга.
– Хто? – почулося з боку замку. Шантарро відступив від мене, підходячи до воріт, де вже стояв сторож.
«Моріс» раптом згадала я ім’я сивого старого.
- Вечір добрий, - сказав граф, підходячи впритул до ґрат, - пустіть нас на нічліг? Старий мружився, смішно морщив обличчя. Я знала, що ліве око його давно осліпло, його поранили в пору воєн, коли старий відважно захищав стіни замку під час облоги.
- А ти хто такий будеш? – недовірливо прохрипів старий.
– Купець, – зітхнув Шантарро, – ми з дружиною відстали від обозу. Потім ще до річки потрапили, все своє майно воді подарували. Ось… уже темніє, а до села шлях не близький. Не хочу ночувати з полохливою бабою в лісі.
Я трохи очманіла від того, ким мене представив маг. Потім схаменулась і відчайдушно закивала. Немов на замовлення з лісової хащі почулося самотнє, сповнене смутку виття.
– Можу відпрацювати ціну за ночівлю, – вів далі маг, – я роботи не боюся. Дров нарубати, мішки перенести.
- Баба твоя хоч не на зносях? - стомлено запитав Моріс, - надто якась вона в тебе кругла. Хоч би не розродилася у замку…
Шантарро обернувся до мене, явно пригнічуючи посмішку. Я з жахом дивилася на свій живіт. Це ж якого виду мене зробив маг, що я виглядаю ніби з дня на день дам потомство?
– Ні, – похитав головою граф, – вона в мене така від народження… Соковита, як яблучко.
І Шантарро послав мені пустотливу усмішку, з глузуванням підморгнувши. Моріс зі співчуттям глянув на мага, тож про те, на яке опудало мене перетворив маг, можна було здогадатися. Моріс пихкав, крутив сріблястий вус і розглядав нас із Шантарро. Потім зник десь за стіною, почувся брязкіт і скрип хвіртки.
– На кухню вас відведу, – промимрив старий, – брати в замку нічого, а куховарці потрібна допомога. Мішки перенести та дров нарубати. І дівка твоя стане в нагоді для роботи. Тільки подвір’ям не вештайтеся. Хазяїн терпіти не може чужинців.
– Дякую, – пискнула я.
Старий насупився, напружуючи слабкий зір, ніби міг пізнати мій голос. Але Шантарро вже підштовхнув уперед, змушуючи йти швидше до замку. І що далі я йшла занедбаним двором, то сильніше стискалося серце. І сходи в кухні знайомо заскрипіли. Я проти волі схопила Шантарро за руку, шукаючи хоч якусь опору в цьому божевіллі.
– Барбаро! – загорлав Моріс, проходячи на кухню, – гості у нас.
З комори з кректанням вийшла дуже літня дама. А мене ніби водою крижаною обдало, з такою силою наринули спогади. Далекі, ніби розмиті на воді відображення, де я хапала пиріжок зі столу, а Барбара гладила мене по волоссю і зітхнувши говорила «бідолашна ти наша ...».
– Ось, на ночівлю просяться, – підсумував Моріс.
– Здрастуйте, – кивнув маг, – ми вам не завадимо.
Стара вивчила поглядом мене, потім Шантарро. Похитала головою. Потім махнула рукою у бік столу.
– Різносолів не запропоную, самі тут із хліба на воду перебиваємось, – прокряхтіла бабця, – але квасолі з овочами дам. А на ночівлю над стайнею поселю, щоб господар не побачив. На світанку підете. Підходить?
– Так, – кивнув Шантарро, – ми з дружиною до ваших послуг.
Стара крякнула і кивнула в куток кімнати, де сиротливо валялися два худих поліна.
– Дров мені нарубай у кухню принеси, а то, що я, що Моріс вже ні сил, ні здоров’я не маємо.
- А не боїтеся сокиру чужинцю давати? - Прошепотіла я.
Барбара тільки засміялася, зачерпуючи з каструлі густе овочеве варево.
– Тут ми з Морісом та конюх – головна цінність. Інше до вас розпродали, та прокутили.
Я крадькома глянула на мага. Той тільки кивнув і з усмішкою прийняв у бабці миску з їжею. Барбара явно нудьгувала за спілкуванням, так що залишалося тільки посидіти на кухні та поставити потрібні запитання. Ми почали обідати, до кухні прийшли Моріс і ще якийсь незнайомий мені хлопець. Під дружне чавкання наминати крохмалисту квасолю було веселіше. Я чекала, що Шантарро гидливо колупатиме у вареві ложкою, але він досить-таки бадьоро наминав їжу, закушував шматком сірого хліба.
А потім так само діловито потопав рубати дрова, закинувши сокиру на плече, ніби справжній лісоруб. А мені залишалося вражено спостерігати, як маг махає сокирою у дворі, і дивуватися, звідки знатна людина могла набратися таких умінь.