Частина 29

Невідомість пахла хвоєю та прілим листям. Я впала на спину, Шантарро полетів зверху, в останню мить, згрупувавшись, і не розчавивши мене. Співали птахи, і сонячне проміння прострілювало крізь деревні крони. Ліс? Це ще що за чудеса? Шантарро перекотився на спину і завмер, здивовано роздивляючись щось перед собою. Я теж підвелася на ліктях. Нашим поглядам постала дірка. Вона тліла по краю, ніби пропалений вугіллям папір. Крізь неї було видно кабінет Шантарро, вітраж на вікні… вікно з гілками верби, якими стрибали птахи, фей, що пурхали над клумбою. Діра продовжувала розширюватися, гублячи на траву дрібні іскорки, ставала більше і більше, а потім з тихим дзязчанням закрилася.
- Чортовщина якась, - прохрипів граф, коли отвір у повітрі зник, - як ти це зробила?
Я ще в себе не прийшла від того, що сталося, а мене вже з ніг валили новими несподіваними питаннями.
– Чому одразу я?
- А хто? Я такого зроду не вмів.
– І я не вміла… – невпевнено шепнула я, – точніше, не пам’ятаю…
Поки я намагалася знайти у своєму тілі хоч якісь відлуння можливої ​​магії, Шантарро вже піднявся на ноги і завмер поряд, простягаючи мені руку.
- Порталл? - дійшло до мене.
- Треба спробувати повернутися назад, - сказав маг, допомагаючи мені підвестися.
– Як? – щиро обурилася я.
- Не знаю, дірку в просторі прожгла ти, - знизав плечима Шантарро, - ти мені скажи, що тебе змусило це зробити?
Я тільки губу прикусила, розуміючи „Що“, а точніше, „Хто“ викликав у мене таке панічне бажання втекти, що я навіть продавила собою межу між світами. Якщо бути впевненим, що це зробила саме я. Але навіть якщо припустити, що це зробила я, то я гадки не маю, як зробити це знову. Не кидатися ж до Шантарро з криками «поцілуйте мене, і я зі страху знову дірку пропалю!».
- Я не знаю, як це сталося, - знизала я плечима, - воно саме.
Шантарро спохмурнів і розглядав моє обличчя. Я навіть обережно відступила від чоловіка - так, для збереження нервової системи.
- Ти розлютилася в кабінеті, - холодно промовив маг, - чому?
- Я не сердилась, поки ви не стали чіплятися до моєї сукні, - огризнулася я. Шантарро насмішкувато підняв брову. Я намагалася «тримати обличчя» всіма силами. Не можу я сказати чоловікові, що настільки боюся його близькості та поцілунку, що готова вистрибнути в інший вимір. І не зізнаюся, що спеціально злила графа своїм вбранням, бо мотиви свого вчинку сама до ладу не зрозуміла.
Точніше, мої мотиви були настільки абсурдними, що ні розуміти, ні приймати їх я не хотіла. Шантарро ступив ще ближче. Я від нього на крок відступила. Просто спокійніше було, коли між нами була відстань, і я могла будь-якої миті задати стрекача. А він, сволота, наступав. І чим більше я задкувала, тим рішучіше блищали очі чоловіка. Азартний такий блиск у них з’явився, навіть пустотливий. Цікаво, те, що граф пив уночі, воно з нього вже зникло чи просто на дні осіло? Шантарро посміхнувся. Так задумливо і хитро, що я одразу зрозуміла – не все вивітрилося, ще бродить.
- Отже, причин свого вчинку ти не знаєш? - Поволі простяг граф.
- Поняття не маю, - з тремтінням у голосі шепнула я і зробила ще один крок назад.
– А в мене є один здогад…
Прокляття, далі за спиною починалися колючі кущі ожини. Один із шипів боляче вп’явся в стегно, і я завмерла, даючи графу можливість наступати. Була надія, що я знову пропалю дірку кудись, але поки що нічого не змінювалося. Птахи співали, природа шелестіла, Шантарро знущався.
- Не чіпай мене, - спробувала я бути грізною.
Спроба не мала успіху, вийшло жалібно і занадто тихо. У відповідь мені тільки засміялися. Прикро було до сліз, ніби мене застали за якимось ганебним заняттям. Шантарро навіть відступив на крок, і я спробувала відскочити від нього. Даремно. Я забула про те, що ця людина не вміє грати чесно. Зап’ясття з силою стиснули, і граф розгвернув мене до себе. Можна було його штовхнути. Відштовхнути, плюнути нарешті в нахабну пику. А я чомусь забарилася. Тільки злякано стиснулася, коли він обійняв. Він мене навіть не утримував, то чому я продовжувала стояти на місці як ідіотка?
- Від себе втікала, Майрі? Так?
Я продовжувала мовчати, відчуваючи дивну слабкість у тілі. Хотілося плакати, хотілося сховатися від Шантарро, впасти в траву і розплакатися. І не хотілося, щоб він відпускав ... Чим більше я думала, тим більше заплутувалася у своїх бажаннях. І чогось згадався Лука та його запитання: «А ти точно хочеш втекти від Шантарро?».
– Я теж намагався втекти… не вийшло, – шепнув маг.
Він говорив якось дивно, і погляд у нього став каламутним, наче п’яним. На цей раз мене ніхто ні до чого не примушував. Не було сил відштовхувати його чи бити. Мене затягувало у чорноту його очей, і всі думки та сумніви чомусь зникали. Поцілунок був чарівним, наче ковток холодного вина у спекотний день. Голова крутилася, і навіть коліна послабшали.
Мить коли я сама повисла на шиї мага, я пропустила, просто так не хотілося, щоб він відпускав, розтискав руки, позбавляв свого тепла. Жар у тілі змішався із соромом, злістю та гіркотою поразки. Він не примушував, не заламував руки та не зв’язував. Мій порив був настільки щирим та бажаним, що я сама злякалася своїх емоцій.
Я чула, як збивався його подих і серце гуркотіло в грудях, майже так само голосно, як моє. Руки сильніше стискали талію, і поцілунок ставав дедалі більш жадібним. Я була не настільки наївною, щоб не розуміти того, що відбувалося з Шантарро. Слідом за розумінням ситуації прийшла й гіркота усвідомлення того, що я зробила. Хто я йому, а він мені? З інтер’єрної ляльки я просто перетворюся на постільну грілку… Все.
Поцілунок гірчив, і ця гіркота проникала глибше в серце. Ні до чого самообман. Дурниці. Я з силою вперлася руками в груди Шантарро, він напрочуд легко відпустив. Ми, напевно, обидва зараз здавалися п’яними. Дихали важко, наче після забігу.
- Я вам не іграшка, - прошепотіла я, відвертаючись.
- Не іграшка, - з дивною інтонацією промовив чоловік і розтис обійми.