Частина 24

Несамовитість чистої води! Маячня! Ідіотизм! Інстинкти, та й годі! А як ще можна було обізвати цей абсолютно неадекватний порив, який викинуло його тіло? Жодного іншого пояснення Роан так і не зміг придумати. Це все ці елементали, з їх дурницями про кохання і всяку сопливу нісенітницю. І Майрі, з її дитячими поривами та нахабною поведінкою. Він просто хотів бути справедливим. Так. Тільки це. Хоча це теж дурниці, адже до чого бути справедливим із річчю? Навіщо щадити її почуття?
Щоб побачити ще раз той її погляд? І він був, цей погляд, від якого серце на мить завмерло в грудях, а потім почало схрестись десь під ребрами, наче у припадкового. А Майрі знову висіла на шиї гирьою, притискалася до грудей і посміхалася так, ніби отримала у подарунок усі зірки світу, а не побачення з трійцею обірванців.
І від її усмішки ставало тепло і якось інакше бачився весь цей чорно-білий світ. І зяюча дірка в душі ставала не такою нескінченною, не лякала так своєю чорнотою. Поцілунок вийшов випадково. Роан навіть не зрозумів, коли і чому поліз до Майрі обійматися. Мов у п’яному чаді нахилявся все нижче, як зачарований, вдивляючись у два смарагдові вири. І тонув, тонув, тонув ... Відчував, як десь поруч з його гуркотливим серцем б’ється серце дівчини.
Логіка відмовила остаточно. Роан відчував себе п’яним у стельку, коли цілував Майрі. Ніби ніколи раніше не цілувався. Вона щось невиразно пискнула і спробувала його відштовхнути, Роан і сам розумів, що творить якусь дурню, але нічого не міг з собою вдіяти. Хотілося обіймати, притискати до себе та цілувати до чорних мушок перед очима. Але з очей бризнули зірки.
Від несподіванки Роан завив і розтис обійми, хапаючись за коліно, в яке отримав стусан. Майрі зашипіла і відскочила убік, майже перестрибнувши крісло.
- Що ж ти така нестримна, - прокряхтів граф, потираючи забій.
Майрі стояла за кріслом, ніби відгороджувалась від Роана, блищала очима і тремтіла. Гидливо витерла губи тильною стороною руки.
– Сволота, – прогарчала дівчина.
Коліно, до речі, травмували дуже якісно. Очевидно дівчину навчили, куди треба бити. Не якісь безладні спроби штовхнути в пах або вчепитися в обличчя. Майрі вміла за себе постояти.
— Тільки не починай знову ці крики про те, що ти довіряла, а я весь такий гад… — простогнав Шантарро.
– Ви це спеціально! Ви!
– Спеціально повісив тебе собі на шию? – вишкірився Роан. - Ще скажи, що це я змусив тебе полізти мене обіймати!
– Чи сподівалися на подяку в горизонтальній площині?! – метала грім та блискавки дівчина, – Не сподівайтесь! Я… Я…
У її голосі Роану привиділася гіркота і досада.
- Пішла геть, - втомлено відгукнувся маг.
Двічі просити не довелося. Майрі схлипнула і рвонула до дверей з кабінету Роан, мовчки, дозволив дівчині вискочити з кімнати. А сам лишився стояти біля столу, спираючись руками на стільницю.
- Що ти робиш? - Запитав граф у свого розгубленого відображення. Відполіроване дерево відбивало розпатланого чоловіка, з шаленим поглядом, у якому Роан все менше впізнавав самого себе. Таким розгубленим та ошалілим граф не почувався жодного разу у житті. А ще сердце продовжувало боліти, заважаючи зробити нормальній вдих та привести в порядок думки.
Все це було погано. Це походило на божевілля, і контроль все менше давався графу. Вчора він втратив контроль над тінню, сьогодні над ємоціями, а далі? Навіщо йому все це? Чи він не знає що буває з тими, хто йде за покликом сердця?
Він поспішно намалював у повітрі руну і вийшов з кабінету, щосили сподіваючись, що Майрі йому на очі більше не трапиться.

***
- Щось ти мені не подобаєшся, - сказав Ліо, розглядаючи друга, що стояв на порозі.
- Я нікому не подобаюсь, - буркнув граф, заходячи до будинку цілителя - Досить мені про це нагадувати.
Ліо пропустив друга в будинок і зачинив двері. Обидва вони часто ось так ввалювались в житло один одного без попередження та пояснення причин візиту. Ліо найчастіше з’являвся до графа Шантарро тоді, коли в його оселі було або нестерпно через їдкі гази, або небезпечно, з тієї ж причини. Роан приходив до друга рідше. А таким пригніченим взагалі жодного разу.
Роан пройшов до дивана і почав розчищати собі посадкове місце, розсовуючи розкладені там купи книг. Житло цілителя більше нагадувало притулок барахольщика, всюди книги, коробки з різними банками і пробірками. Старий годинник на стіні, з якого сумно стирчала дерев’яна зозуля. Нещасна пташка так і завмерла у вічному польоті, погойдуючись на пружині. Хазяїна житла зовсім не турбувало те, що годинник зупинився, а зозуля вже давно не відраховує минулі години і хвилини.
Ліо в місті мав славу тихопомішаного ученого. У жодній гільдії не значився, цілителем був талановитим і безвідмовним, а тому з Гріммо його не випускали, щоб той не помер десь на просторах людських земель, рятуючи одне з численних сіл. Роан такої самовідданості друга не розумів.
- І що сталося такого термінового? - Заходячи за другом у вітальню, поцікавився Ліо.
- Нічого термінового, - розвалившись на дивані, видихнув Роан, - просто подумав, що ти захочеш взяти участь у спіритичному сеансі.
Ліо теж підійшов до дивану, визначив, що для другого «сідока» там явно місця замало, і почав вираховувати незахламлений стілець у будинку.
- І все ж ти чогось недомовляєш, - зітхнув цілитель.
Надії відшукати вільний стілець не виправдалися, а тому господареві дому довелося осідлати зв’язку книг. Роан за метаннями друга спостерігав із явною байдужістю.
- Так, якщо дух не з’явиться, - посміхнувся граф, - нам доведеться відкопати його кістки. Так що ще пара рук із лопатою мені теж не завадить.
І граф навіть зобразив усмішку. Ліо відверто скривився і зітхнув. Він завжди мріяв бути чаклуном, вірячи, що ореол загадковості і похмурості давав би йому більше шансів на популярність серед місцевих дівчат. Роан всіляко заперечував підозри друга і мовчав про те, що ніякий ореол і магія не здатні створити з скуйовдженого хлопця, з поглядом божевільного, племінного жеребця.
Ліо Роан любив і шанував як професіонала, друга, мага. Він єдиний був здатний розуміти та приймати графа Шантарро, а це часом було непосильним завданням навіть для кровних родичів. Але, Ліонель був, м’яко скажімо, людиною для «обраних» і це було заперечити складно.
Відверто кажучи, божевільний Ліо та вілюдько Роан знайшли один одного по принципу протилежностей. Роана не дратував псих поруч. Ліо не лякав граф та його „особливості“ від якої довелось тікати, рятуючи життя. А в дитинстві Роан міг вийти з себе в будь який час. Він опанував самоконтроль дужерано, але репутація залишилась. Як і „санітарне“ коло довкруги графа. Мало хто бажав бути поруч з неконтрольованою потворою, а з часом мало хто хотів бі мати з такою потворою родину. Тому Роан навчився вдавати, що не він нікому не потрібен, а що цейому до всіх байдуже. До певного часу це Роану вдавалось... до Майрі.
- Я принесу свічки, - кивнув Ліонель.
- І лопарі.ту заразом, - буркнув Роан, знімаючи камзол, - є підозри, що привид не з’явиться.
- Дивно, що ти прийшов у мій дім проводити такий обряд, - донісся голос Рігарро з надр комори.
Роан промовчав і почав розчищати місце на підлозі для нанесення пентаграми. Навіть перед самим собою було нестерпно зізнатися, що він втік. Сховався від якоїсь там дівчинки. Тільки от від себе втекти так і не вийшло, емоції продовжували вирувати в душі. Життя круто змінювалося просто на очах, і Роан зовсім не уявляв, що робитиме далі. Треба було не відволікатись, та займатись важливими справами. Це уло корисно та... відволікало від туману, що сатуляв очі, варто було згадати сьогодншній ранок та Майрі в обіймах...
- Знайшов! - заволав Ліо, заходячи у вітальню зі зв’язкою свічок неймовірного, райдужного забарвлення.
Роан на це неподобство дивився з жахом, але Рігарро вже розставляв строкаті свічки в крапки, вказані на пентаграмі.
– Де ти взяв цю гидоту?
– А? Це? Так, готувався до побачення, але… не склалося, – зніяковів Ліо, – не пропадати ж добру.
- Я не здивований, що не склалося, - зітхнув Роан, беручи одну свічку до рук. Вона ще й пахла. Лавандою і ще чимось нудотно-солодким. Такого романтичного ритуалу граф Шантарро ще не проводив.
- Не всім же дано бити дівчат одним поглядом, - пробурчав Ліо і відібрав у друга свічку.
- Так переставай купувати будь-яку ароматичну нісенітницю і мямлити про дітей та сім’ю на першому побаченні! Не зводь у культ те, що культом не є.
Роан знову починав злитися, через що руни на пентаграмі виходили косими і негарними. Коло було докреслено, у центр було поставлено найбільшу зі свічок, прикрашену вплавленими у віск шматочками висушених квітів. Ще й пахла ваніллю, і від цього запаху знову паморочилося в голові і згадувалася Майрі…
– Ніколи не розумів такого твого ставлення до життя, – зітхнув цілитель.
– Якого? Простого та невигадливого? - вишкірився у відповідь граф Шантарро. - Хіть схожа на спрагу чи голод. Це — інстинкт. А оточуючі звели її в культ, приплели до неї якусь «любов». Емоції для таких, як ми – розкіш….
Роан вирівнявся і поправив сорочку, відкинув пасмо волосся з обличчя. Ліо все ще повзав біля пентаграми, з кректанням вивчаючи руни. Монолог Роана мав вийти зло, а вийшло сумно. Навіть приречено. Ліо випростався і завмер, здивовано розглядаючи друга.
– Що? - буркнув граф.
- Нічого, - витираючи руки об штани, сказав цілитель, - мені просто привиділося, ніби в тебе є емоції.
І Ліо широко посміхнувся другові, робив він це щоразу, коли говорив щось, що могло зачепити, на його думку, гордість Роана.
- Тобі вічно щось ввижається, - відмахнувся від друга Роан, - надихався чергової погані у себе в підвалі.
Роан швидко відвернувся. Можна було ще спробувати не згадувати Майрі і позбавити себе тієї хвороби, над якою маг звик потішатися. Хоча паростки болячки під назвою «кохання» він уже явно відчував десь глибоко в душі, там, де він звик відчувати лише порожнечу.