Частина 21

Голос у Шантарро змінився до невпізнання, і в людській промові мені почулося зміїне шипіння і гарчання дикого звіра. На мене дивилося моторошне, жахливе створіння з блідою шкірою та зовсім чорними очима. Чорнота затопила весь погляд, блищала червоними спалахами, розповзалася під шкірою мага чорними венами.
- Біжи, - швидше видихнув, ніж сказав Шантарро.
Хоча просити вдруге й так було не потрібно. Якщо моторошний вигляд Шантарро б не подіяв, то тінь, що люто вишкірилася за його спиною, точно б подіяла. А вона шкірилась, любовно поклавши руки на плечі магу, обвилася навколо його тіла кільцями, наче жирний пітон. Розправила пазуристі крила. Тільки як би я не верещала і не відстрибувала, а потойбічне створіння виявилося швидше, і я майже вже попрощалася з життям, бачачи, як наближається розкрита паща.
Знову на допомогу прийшла реакція Шантарро, який блискавично опинився переді мною, відсікаючи атаку істоти. Я одержала поштовх у груди і відлетіла до ліжка. Повалилася на підлогу, ледь не розбивши голову об дошки, перед очима замиготіли картинки, образи, контури чогось величезного, темного. Силует? Гори? Замок? Люди, голоси, картинки з минулого... Чоловічий злий голос і щось, що нагадувало на спогади тіла про біль. Але це точно був не замок Прогассо. Відлуння минулого проносилися в розумі надто швидко, не даючи пам’яті вчепитися хоч за один елемент. Перед очима пливла і крутилася кімната, і довелося кілька разів моргнути, щоб стало легше. Запаморочення зникло, видіння теж ...
А ось Шантарро дісталося сильніше. Поки я намагалася знайти, чим відбитися від тварюки, мага вже душили. Ось як той самий пітон, тільки за шию. І ось здоровий глузд мені посилено тицяв пальців у відчинене вікно, семафорив червоними прапорцями і поганим голосом репетував «біжи!». А я чогось хапала стілець і з криками:
- Пішло геть звідси, - поперла на тварюку.
З боку логіки це було самогубством. З боку розуму та здорового глузду – та сама ситуація. Одна тільки совість склала мені компанію в цьому свідомо програшному бою. Отже, в компанії совісті та стільця я і добігла до Шантарро, який уже добряче посинів.
- Пусти мага, я сказала! - Заявила я, грізно потрясаючи стільцем.
Мені здалося, що у темного створіння і у хриплячого Шантарро був однаковий погляд. Я себе відчула зайвою в цій вигадливій виставі, тому що погляди були як на ідіотку. Шанарро виплутався з чорного щупальця і, зробивши пас рукою, відкинув тварюку до стіни. По штукатуреній поверхні пішли тріщини.
- Ти ще тут? – гаркнув Шантарро.
– А де мені бути? – здивувалася я, вже не знаючи, від кого доведеться відбиватися стільцем.
Саме тоді, коли граф захотів відповісти мені на запитання, і явно з використанням слів непристойних та лайливих, чорне створіння рвонулося в атаку. І знову воно мало справу до мене. І знову Шантарро врятував моє нещасливе життя, схопивши монстра за хвіст.
– Що воно таке? - пискнула я, ховаючись за широку спину чоловіка.
- Я, - гаркнув у відповідь маг і загарчав.
Натурально так загарчав. А потім знову смикнув тварюку за хвіст, змушуючи ту верещати і зло махати крилами. А далі творилося щось неймовірне, тому що Роан Шантарро збожеволів. А як ще назвати те, що маг відпустив хвіст тварюки і завмер посеред кімнати, розвівши руки вбік. Ми зі стільцем залишилися стояти абсолютно беззахисні поряд з магом, який явно збирався накласти на себе руки. А потім тварюка знову заверещала, впала на спину, вигнула хребет дугою. І при всьому цьому не перестаючи молотити крилами по підлозі і клацати зубами. І з кожним вдихом (спокійним, ніби квіти нюхав), що робив Шантарро, чорна тварюка танула, розліталась клаптями. Поки що зовсім не зникла.
А Шантарро звалився. Спочатку на коліна, і вже збирався довбати лобом підлогу, але я встигла підбігти і не дати магу скалічитися остаточно. Чорні вени на обличчі зникли, блідість лишилася.
- Майрі, чому тобі так важливо завжди і в усьому мені суперечити? – промовив Шантарро, так само втикаючись носом мені в плече.
Він ледве повертав язиком, але все ж таки відсторонився, сівши на підлогу навпроти мене.
- Не шукайте логіки там, де її немає, - відмахнулась я від мага, - і поясніть, що все це було!
Шантарро відкинув з обличчя сплутане волосся і пильно глянув мені в очі.
- Це був я, - знизав він плечима, - точніше, мій гнів.
Я кілька разів моргнула, потім обернулася туди, де тварюки вже не було, але на килимі чітко виднілися сліди пазурів. Натуральні такі, глибокі, крізь ці дірки було видно паркет!
– Гнів? Це він паркет подряпав?
Шантарро втомлено знизав плечима і сів рівніше. Сидимо, мовчимо, кожен про своє.
- Просто я не зовсім звичайний маг, Майрі, - шепнув Шантарро, дивлячись у порожнечу, - трохи вийшов із себе після твоєї спроби втечі. Іноді я виходжу з себе буквально.
І він навіть усміхнувся, скривив тонкі губи, ніби у знущанні над самим собою. Я ще раз глянула туди, де з дорогого килима стирчали розпороті нитки, а на стіні виднівся відбиток величезної крилатої туші. На мага, що сидить поруч. Роана Шантарро я знала недовго, але за цей час він мав мільйони можливостей завдати мені зло. І тисячі причин для цього, а він…
- Я правда не збиралася тікати, - шепнула я, дивлячись у стіну, - чому ви мені не вірите?
Граф дістав із кишені камзола зім’ятий аркуш паперу.
- Науро приніс мені це, - Шантарро простяг мені ту саму записку від Гарро, - що я мав подумати?
Ну, Науро… Але чомусь стало соромно перед графом. Адже й справді, прочитавши послання, простеживши за мною.
 – Ви не забороняли мені гуляти, повідець не тримав! Зрозуміло, що можна вийти! А я хотіла попрощатися, - відкидаючи зім’яту записку, пробурмотіла я, - Лука, Фхаса, Гарро, єдині близькі мені люди! Я хотіла попрощатися з ними. Все їм пояснити... Ви ж знаєте, як це залишитися без тих, ким дорожиш.
Голос здригнувся, змушуючи обірвати фразу на мерзенній брязкітній ноті. Я прийняла рішення, я змирилася, але все одно було почуття, що мерзенний повідець обвиває мені не зап’ястя, а шию.
- Я чув інше, - спокійно промовив маг.
Шантарро, дивився на мене не блимаючи, ніби намагався прочитати думки. Знову весь із себе такий безпристрасний, немов кам’яний цурбан. Тільки тепер мені частково стала зрозуміла ця його холодність… А ще за цією маскою холодної байдужості мені привиділося ще щось. Людське.
- У нас з вами одна мета, - дивлячись графу в очі, сказала я, - мені не менше вашого важливо дізнатися, за що загинув граф Прогассо.
- Ти більше не кличеш його дядьком? - з усмішкою впустив граф.
– У речей немає рідні, – знизала я плечима, – можливо, для нього я теж була лише предметом інтер’єру…
Здалося чи від цих слів у Шантарро cіпнулася щока? Хоча з чого? Він і сам мене вважає річчю, тож чому його дід мав думати інакше? Шантарро знову взяв мене за руку… Пальці тонкі, але сильні, холодні, як крига. Надто сильно стиснув мою руку, надто нервово дивився у вічі…
– Майрі…
Говорив, важко, ніби наважувався на щось… Я навіть подалася назустріч, заворожена зміною у графі. Невже ця людина, з тоном диктатора та манерами хама, здатна хвилюватися? І чому від його погляду зараз так незручно?
– Не бреши мені… Майрі, – граф запнувся, – я ж…
Загадковість моменту порушив тріск виламаних дверей.
- Відійди від неї! - гарчав Фхаса, впавши в кімнату.
- Ронні, ти цілий? - Слідом влетіла Валдія, - Майрі ціла?
На порозі моєї спальні стояла ціла юрба, що складалася з моїх друзів, елементалей, пана Рігарро (знову бідолаху налякали) і прислуги. Шантарро мою руку відпустив, миттю схопився на ноги. Я теж підвелася і стала так, щоб послужити «прошарком безпеки» між графом і Фхасою. Шантарро мою позицію вивчив, обережно взяв за плечі і… переставив убік, підходячи до розгніваного мулата впритул.
– Пропоную випити чаю! - Істерично вимовив Рігарро, - багато чаю! З м’ятою… Міссі! Чаю у вітальню! – і трохи тихіше пробубнив собі під ніс, – особисто мені цебро.
Бійка, що не почалася, переросла в загальний хаос, всі почали обговорювати чаювання, Валія під шумок витягла з кімнати розгубленого Фхасу. Я прийшла до тями, коли мене за руку тягнув Науро.