Частина 20

Порт був величезний. У синьому небі біліли вітрила кораблів, кричали птахи під хмарами і дув прохолодний вітерець, що пахнув водоростями. Сновали натовпи торговців, різних за своєю зовнішності. І гноми, і тролі. Я крутила головою в пошуках потрібної мені вивіски. Елементалі говорили без угаву, навіть не цікавлячись, що мені сподобалося. Залишилося зрозуміти, коли можна втекти.
- Схоже, наша крихітка хоче їсти, - хмикнув Пірос, обіймаючи мене за плечі, - вона вже чверть години рищче поглядом навколо себе.
Не може так щастити! Це поганий знак. Чекай біди! Але я згідно кивнула, так само розшукуючи потрібний напис, поки ...
- Он така назва смішна, - сказала я максимально спокійним тоном, - „Синій бик“. - Фу, вульгарство, - наморщила носик Валія.
- Можна подумати, - закотив очі Зіф, - тобі не байдуже. Ми там їсти не будемо. А дівчині приємно… Пішли, Майрі.
У таверну я бігла мало не підстрибом. У напівтемному приміщенні пахло пивом та смаженим м’ясом. Для таверни в порту цілком пристойне місце. За столиками сиділа публіка похмура, але не до кінця кримінальна. Напівголих дівчат не спостерігалося, а це вже говорило про репутацію закладу. Ми посідали за столик біля вікна. Але мене постійно смикало від хвилювання. Я намагалася не нишпорити поглядом по сторонах, розсіянно кивнула на перше блюдо, яке мені запропонували.
- Все добре? - Насторожено уточнила Міліса, розглядаючи мене.
Кивнула дівчині і навіть спробувала посміхнутися. За сусіднім столиком двоє гномів обговорювали завтрашнє відплиття кудись, якийсь блакитний тип просив сусідів зіграти в кістки. Світ Гріммо був населений незвичайними істотами, але жив цілком звичним для людей життям. І тут погляд уперся у дальній столик біля стіни, де дуже великий чоловік у плащі з каптуром повільно пив пиво. Поруч із ним сидів той самий «гном», який уранці приніс мені кошик із фруктами.
Пальці затремтіли. Стало важко дихати. Чоловіки піднялися і вийшли, навіть не глянувши на мене. Тільки повертаючи кудись у закуток за бочкою з пивом, чоловік стягнув з голови каптур. Смагляве обличчя, пронизливо сині очі й посмішка, що на мить майнула на завжди безпристрасному обличчі Фхаси.
– А де можна помити руки? - Звернулася я до рознощиці.
Дівчина саме розставляла на столі тарілки і, не повертаючись, махнула рукою в той же бік, де зникли мої друзі. У тавернах завжди є чорний хід. Є заднє подвір’я. Я чула, що Міліса зібралася мене проводити, ще раз усміхнулася і запевнила, що зі мною все буде гаразд. Ішла, як у тумані.
- Майрі, - почула я, коли мене згрібли в оберемок у напівтемному коридорі, - жива.
Я з силою притулилася до грудей Фхаси, відчуваючи знайомий запах диму і трав, якими пах голова трупи. На очі звернулися сльози. Ми вийшли на заднє подвір’я, де вже тупцювали Лука і Гарро.
- Зірко моя, - вихопивши мене за руку, видихнув Гарро.
Обійняла кожного. Повисла на шиї Луки, звучно поцілувала того в неголену щоку. Вперше бачу його такого недоглянутого та втомленого. Було почуття, що я повернулася до сім’ї, куди мені так давно хотілося. Тільки от піти з хлопцями у мене не вийде.
- Як ви знайшли мене? – пробурмотіла я, обіймаючи Фхасу.
Лука збентежено кашлянув у кулак. Він так само насував на очі капелюх. Гарро розреготався, Фхаса важко зітхнув. Лука зірвав капелюх, оголюючи гострі вуха, що стирчать з-під волосся.
- Матінко, - притискаючи до грудей руку, шепнула я.
- Ага, уявляєш, як ми здивувалися, коли він це перед нами зробив, зірвав з руки якийсь амулет і фюїт! – засміявся Гарро, – хоч я й раніше знав, що Лу осел…. Он вуха які.
Від стусану під зад Гарро врятувала лише реакція, відпрацьована роками.
- Збирайся, Майрі, - сказав Фхаса, - часу замало, треба якнайшвидше дійти до порталу.
Фхаса вже потягнув мене за руку, відводячи з двору. Але я не ворухнулася, сумно похитавши головою у відповідь на здивований погляд друга.
- Не вийде, - прошепотіла я, - у нас договір. Граф надів на мене повідець… та й не виживу я без нього.
Лука смачно вилаявся і сплюнув собі під ноги.
- Спокійно, - сказав він, - повідець я знайду де зірвати. Зараз ми тебе сховаємо у робочому кварталі. Відсидимося, знайдемо майстра.
 Лука підійшов і обійняв мене за плечі, поцілував у верхівку, як робив сотню разів до цього. Він ніколи не переходив грань і не чіплявся з дурницями, а згодом ми вже були майже сім’єю. Лука кликав мене сестрою і не нахабнів.
– Не бійся, білко, ми тебе цій наволочі не віддамо, – твердо промовив Лу.
- А я теж Майрі віддавати не маю наміру, - хрипко пролунав знайомий голос. Шантарро вийшов із тіні, холодний, відсторонений, тільки яскраво-червоні відблиски в очах стали яскравішими. Я шкірою відчувала його гнів. І не доведеш, що я не збиралася тікати. Не виправдаєшся і не поясниш, бо цей бовдцр слухати мене не буде! Ривок, і мій ланцюг натягнувся, смикаючи від друзів.
- Як же я втомився від цього цирку, - прогарчав маг, коли я впала йому в руки. Іскрилося повітря навколо, серед білого дня, з нізвідки, проскакували крихітні розряди блискавок. Двері чорного ходу з гуркотом відчинилися, випускаючи переляканих елементалей. Валія охнула, Пірос і Зіф тільки вилаялися. Лука зірвав з шиї кристал, стиснув його в руці, випускаючи червоний серпанок, сила стікала по руках, але мій друг зволікав.
Потрібно було відступити. Піти. Розлючений маг - це смертельно небезпечне створіння. Але я бачила обличчя друзів і те, що вони згодні лягти мертвими, якщо не підуть зі мною. Фхаса вилаявся і простяг руку туди, де на його поясі висів кинджал для метання. Я знала, що він не схибить. Кидав зброю влучно і так швидко, що оком це відстежити не можна було.
- Фхаса, ні! - Закричала я, сама злякавшись свого крику.
Від несподіванки завмер і темношкірий гігант, і маг. Я не зрозуміла, як так вийшло, що в цій шаленій битві прикрила своїм тілом Роана Шантарро, мага, який викрав мене і прив’язав до себе. Але смерті цього жорсткого і нестерпного чоловіка я не хотіла. Не друг… але вже не ворог. Майже союзник.
- Він же тебе не відпустить сам, - прогарчав Фхаса.
І кивнув туди, де на землі виблискували контури примарного ланцюга.
– Не відпущу, – охоче огризнувся маг, – вона добровільно вдягла «повідок», тож договір законний.
Шантарро був вірним собі. Він був сволота, але сволота чесна. Тільки я не зважила, що зараз була не мирна розмова, а бій. Маг піднімав руку, і мені стали видно чорні щупальця, що блищали в повітрі. Я вже бачила їх у справі. Він ударить, уб’є тих, хто став для мене справжньою, а не вигаданою сім’єю. Що я могла?
– Благаю, не чіпай їх, – залишалося мені шепотіти на вухо магу, – я буду слухняною. Я більше не базікатиму зайвого, та біді ввічливою… Тільки пощади їх… А зі мною роби що хочеш…
Я дуже намагалася не плакати, але думка, що з моєї вини Фхаса мало не став убивцею, а тепер усі троє друзів загинуть, мене вбивала. Шантарро так само стояв напружений і готовий до бою, обвиваючи рукою мою талію. І мовчав. Тільки м’язи напружилися сильніше, а дихання стало не таким важким. Блискавки повільно гасли і зникали, повернувши світові довкола звичний вигляд. Я не бачила обличчя Фхаси, бо епер стояла до друзів спиною, не бачила й обличчя Роана Шантарро, тільки чула гуркіт свого серця та добірну лайку Луки.