Частина 19

- Чого ти так багатозначно мовчиш? – уточнив Роан у Ліо, поки вони йшли коридорами будівлі палацу.
– Я просто мовчу. - Ти мовчиш не просто, ти сопиш ... А сопиш ти тільки в особливо хвилюючих випадках.
- Я просто радий, що ти прислухався до мене. Найчастіше ти мене ігноруєш. Роан різко зупинився на сходах, від чого його друг, який весело крокував слідом, ледь не розквасив ніс об спину мага.
- Ти про що?
- Про Майрі, - розплився в усмішці Ліо, - налагоджуєш контакт.
Роан хотів було порадити другові не поводитись так самовіддано. А ще хотів, як завжди, огризнутися, але скрип стін перервав розмову, що не почался. Цеглини в стародавній кладці почали перебудовуватися, розлякуючи павуків і змушуючи обсипатися на підлогу сторічний пил та штукатурку. З арки, що утворилася, вийшов Кейдар Россо.
- Роан, хлопчику, я вже не в тому віці, щоб ганятися за тобою по палацу, - зовсім беззлобно заявив чоловік, обтрушуючи мантію від пилу, - я хотів з тобою поговорити, але ти так поспішно покинув засідання, що я не встиг.
- Вибачте, - Роан вклонився верховному, - поспішав платити штраф і каятися, що не вбив нікого за час свого чергування.
Ця зла ремарка злетіла з губ надто несподівано, здивувавши Роана, налякавши Ліо і розсмішивши старійшину. Россо по-дружньому обійняв графа Шантарро за плечі.
- Ти дуже поспішаєш?
Роан тільки глянув у бік Ліо. Той ледь помітно кивнув головою.
- І в мене теж справи, - закивав Ліо, - мені час.
- Які ви загадкові, - із заздрістю вимовив Россо, дивлячись услід цілителеві, що віддалявся.
Згодом Роан і Россо вже сиділи в кабінеті старійшини. Граф звично розвалився у м’якому кріслі, закинувши ноги на пуф. Про дружбу Вааля Шантарро і Кейдара Россо знали всі, про те, що Россо заступається за Роана, - теж. Але ніхто з цих трьох не використовував дружбу для користі, та й афішувати дружбу вони не дуже прагнули. Ось і зараз Кейдар запросив Роана в гості в оригінальний спосіб, без сторонніх очей, а не в колі свідків із правлячої ложі.
- Я радий, що ти повернувся, - сказав Россо, - посада мисливця явно не по тобі. Роан промовчав, дивлячись на те, як сонячне світло грає на колекції клинків, розвішаній на стіні. Кабінет Россо розташовувався в одній із веж палацу, подалі від людей, ближче до світила. Тут були вузькі віконця-бійниці та кам’яні стіни. Пахло книгами та чорнилом. У дитинстві Роан приходив сюди дуже часто. Дід брав його із собою скрізь, де дитині не загрожувала небезпека, разом із Кайдаром Вааль допомагав онукові освоїти та прийняти свою силу.
- І радий, що ти виглядаєш краще, з останньої нашої зустрічі, - здавлено сказав Россо, - Вааль не хотів би бачити, як ти страждаєш.
Роан знову промовчав. Він не був схильний комусь виливати душу і говорити про почуття. Він звик брехати іншим, брехати собі. Незабаром і сам повірив, що не має серця. Повірив у те, що йому байдуже. Повірив, що не страждає від нестерпної самотності, від якої хотілося вити. Темні маги всі трохи чурбани. Світ Тіней накладав свій відбиток на характер, ореол сили придушував оточуючих. Відлякував їх. Це спочатку веселило, потім дратувало. Страх – супутник самотності. Самотність викривляє свідомість і псує характер.
- Ви і дід вчили мене бути сильним, - знизав плечима Роан, - смерть частина життя. На жаль. Россо уважно дивився на молодого чоловіка, ніби намагався прочитати його думки. Байдужість і холодність чудово вдавалися Роану. Занепокоєння давнього друга було зрозумілим, а тому він з байдужістю промовив:
– Я не зірвусь.
- Ти знаєш, що завжди можеш прийти сюди по допомогу, - дивлячись Роану в очі, сказав Кайдар.
Роан хитнув головою. Обидва маги розуміли, що граф Шантарро не з тих, хто прийде скиглити про свій біль і просити його пожаліти. Але для обох ці слова були важливими.
— Я хотів поговорити про тебе і Граффрі, — без посмішки промовив Россо, — не заїдайся з ним, скільки вже тебе просили.
Роан зневажливо пирхнув і відвернувся. Скільки разів його вже приводили до цього кабінету і щоразу сварили. Завжди без злості і на благо самого Роана, але зараз слова друга сім’ї трохи дратували.
- Він ідіот, - знизав плечима Роан, - повинен же йому хтось це сказати. А онук його – бездар.
Старійшина злісно вдарив по столу долонею. Застрибала по полірованому дереву чорнильниця, розсипалося з шарудінням пір’я. Чорнило синьою річечкою потекло на паркет.
- Ваша дитяча ворожнеча з Айросом має залишитися в минулому!
– До чого тут наша ворожнеча? - підвівся Шантарро. - Він у дитинстві був недоумком, а зараз ще й проблеми від нього у всіх.
– Тільки для оточуючих усі твої нападки на старого Графрі-старшого – це спроба помсти за витівки його онука у дитинстві.
- Маячня!
- Маячня, - погодився Россо, - але вона не на твою користь.
Роан розумів правильність цих слів, але нічого вдіяти не міг. Друзів граф Шантарро заводив насилу, а ось ворогів наживав із завидною легкістю. І якщо Айроса він просто зневажав, як невуча, то його діда терпіти не міг за підлість. Цей мерзенний старий зіпсував Роану не один день у далекому дитинстві і зараз продовжував паскудити різною мірою, за будь-якої нагоди. Про причини ворожнечі роду Шантарро та Графрі шепотілися за спинами Вааля та Роана, але з роками забули давній скандал. А Графрі все ніяк не відпускало.
– Тобі час подорослішати й стати розсудливим, – іншим, більш безтурботним тоном сказав Кейдар.
Почалося. Ці бесіди вів дід, тепер Россо зайняв його місце.
- Ти тепер останній син відомого роду, - з натиском сказав Россо, - у тебе відповідний вік. Настав час подумати про сім’ю і продовження своєї сили в дітях. Роан чекав на цю розмову, тільки не думав, що Кайдар Россо заведе її так несподівано. Дід теж колупав Роана з приводу того, що настав час створити сім’ю і вгамуватися, але молодий маг не вважав себе готовим обзаводитися дружиною і тим більше дітьми. Та й становище Роана у суспільстві Гріммо було таким, що не кожна дівчина була готова ставати його дружиною.
- Я думаю, - буркнув Роан, - поки що кандидаток не багато. Та й не до цього мені зараз…
Россо зітхнув, відкидаючись на спинку крісла. У кабінеті повисла тиша. Кожен думав про своє.
- Роан, витрачати своє життя на помсту - не найкраще рішення, - прошепотів Россо, похитавши головою, - твій дід...
- Помер страшною смертю, за нез’ясованих обставин, - зло прошипів Роан, - ви пропонуєте забути про це і почати задирати спідниці дівкам у пошуках відповідної дружини?
Захотілося схопитися і перевернути крісло. Накричати на співрозмовника, розгромити кабінет. Всі ці розмови бісили. Усередині мовчазного і похмурого чоловіка вирували бурі та грози, кровоточили тисячі ран, душа волала від болю… Але Роан стримано промовив:
- Вибачте.
Россо злегка шалений від слів Шантарро зітхнув. Похитав головою.
- Тобі треба навчитися жити з цим болем, - сказав Россо, - я втратив друга. І нехай це не одне й те саме, але я тебе розумію. Але життя довкола не зупинилося. Ти маєш іти далі і постаратися не робити дурниць.
- Я намагаюся.
- Намагайся краще, будь ласка. Може вийти так, що іншого разу я не зможу врятувати тебе.
Роан кивнув головою і підвівся на ноги. Він поважав Кейдара Россо, але впливати на своє життя не дозволяв навіть йому. Цегла в стіні зашаруділа, вишикувалася в ідеально рівну арку, випускаючи гостя кабінету в галерею з видом на площу. Роан попрощався і вийшов, щоб одразу зі злістю штовхнути ні в чому не винну колону. Він уже давно не був дитиною, але його продовжували тикати носом у помилки та намагалися керувати ним.
Життя в Гріммо, з його нестерпними правилами та законами, теж злило, але подітися було нікуди. Рано чи пізно треба було знайти собі ту, яка стане матір’ю його дітей. Знайти її треба було серед нечисленних претенденток, керуючись здоровим глуздом та холодним розрахунком. Шлюби в Гріммо не полягали через кохання. І це чомусь злило ще більше ... так як це було викликане не забаганням верховних, а законами виживання. Чомусь раніше Роана так не турбувало це. Не робила скаженим думка про невідому жінку, яка житиме поруч. І чомусь згадалась Майрі з заплаканими очима.... яка ЗМУШЕНА жити поруч з графом.
Роан сів на підвіконня аркового вікна в галереї, треба було йти до Ліо. Знайти того в архівах, можливо, врятувати від неминучої смерті під завалами шаф і папок, які цілитель, без сумнівів, влаштує через свою незграбність. Але йти нікуди не хотілося. Нічого не хотілося. Розмова про діда, ранковий перегляд спогадів Майрі, все це розбурхало і без того хворобливу рану. Роан навіть не помічав, наскільки був близьким із дідом. Тепер же туга все частіше накочувала, особливо сильно вона вгризалася в душу вночі, вивертала все нутро, змушуючи задихатися від почуття власного безсилля. Роан зростав без матері. Він сумував, ображався на жорстокий світ та його дурні закони. Він погано пам’ятав ті дні і той біль, який хлюпав тоді в дитячій душі. Йому не вистачало мами, але він її й не знав.
Батько? Він Роану був чужим. Та й малий був Роан, щоб добре пам’ятати батька. Той цурався сина, а може просто... боявся. Батька граф Шантарро теж навряд чи міг згадати. А як тужити за тим, чия особа навіть невиразною плямою не спливає в пам’яті? Нині ж було по-справжньому боляче. Мов у грудях на місці, де билося серце, з’явилася порожнеча. Зараз усвідомлення втрати і власної безпросвітної самотності пригнічувало сильніше, ніж звичайно. Він і не думав, що так сумуватиме. Він рідко відвідував діда, рідко писав. Навіть згадував про нього не дуже часто. А зараз тільки й міг думати про дні, проведені в мовчазній компанії єдиного, хто його по-справжньому розумів. Приймав. Боляче втрачати близьких... Нестерпно втратити того, хто в усьому світі єдиний міг зрозуміти твою душу, твої страхи. Просто мовчки вислухати та не судити. Казали, стане легше. Обіцяли, що біль відпустить і притупиться, але насправді з кожним новим днем ​​гіркота все більше наповнювала душу. Туга вгризалася в горло, залишалося тільки видихнути через стислі зуби і притулитися чолом до стіни. Тільки ось страждати довго не вийшло.
- Що за…
Роан навіть очі протер, намагаючись струсити ману. На площу вискочила трійця елементалей та Міліса, яка вела за руку… Майрі! Уся чесна компанія сміялася, весело жестикулювала. Майрі обмахувалась долонею від спеки і, судячи з важкого дихання, від бігу її щоки почервоніли, а в очах з’явився азартний блиск. Тут-таки біля мага матеріалізувався Науро весь такий напівпрозорий, пониклий і винний.
- Що відбувається?
Науро мовчки простяг господареві зім’ятий аркуш паперу. Роан пробіг поглядом по записці, насупився. Про те, що в Гріммо можна потрапити потай, – він знав. Лише довго ховатися у цьому світі нелегалу було складно. Все ж таки варто було стерти пам’ять цій трійці, як Роан і хотів. А потім передумав і просто відвів очі, сподіваючись, що актори забудуть дівчинку на ім’я Майрі і продовжать їздити по своєму світу вже втрьох. А вони, дивись, притягнулися за нею в Гріммо!
Роан знову глянув у вікно. Майрі говорила з елементалями. Усміхалася. Жартувала. Підла дівка! Він же обіцяв їй захист, підтримку, а вона! Хоча вона все ж таки виявилася ще й дурепою, раз зібралася бігти! Куди? З ким? Гнів чорною гадюкою скручувався в душі і заважав здорово мислити. У свідомості билася тільки одна думка - Майрі зраджує його в цю мить. За спиною намагається бігти… бреше. Прикидається… завжди вдавала.
Чому думка про її зраду так поранила? Чому стало так неможливо дихати, ніби хтось ударив у груди з усієї сили? Це була не злість… це почуття було схоже на рану, з якої зірвали запеклу кірку крові. Він почав вірити… і ще щось невловиме щеміло в самому серці, мов скалка. У тінь Роан ковзнув не замислюючись. Ішов самим краєм, бачачи крізь тонку грань, як крокують вулицями елементалі, Міліса, Майрі.
Вона посміхалася Піросові. Роану вона так не посміхалася ... Не дивилася задерикувато і грайливо. Поруч із ним вона плакала, лякалася, насторожено свердлила його своїми зеленими очима, наче дірки в душі випалювала. Звідкись узялася дика за своєю суттю думка, що хотілося, щоб вона і Роану посміхалися так само. Не через зобов’язання, договори, а просто…
Дурниці! Дурні та дивні думки. Від них тільки жар у грудях сильніший і світ перед очима пливе.