Частина 18

Життя магічного міста мало відрізнялося від життя у звичному для мене світі. Шантарро жив у районі не для бідняків, тому складно було зрозуміти, чи були у цьому світі жебраки чи занепалі люди. Тільки в бідних кварталах видно справжній виворот життя. А тут… чиста бруківка, гладкі стіни на будинках. Блискучі вікна. Назустріч нам йшла молода пара. Чоловік і дама про щось весело розмовляли, дівчина сміялася, чоловік щосили розважав її.
Ось і перша відмінність. Одяг. Коли Шантарро тягнув мене через вулички, я не зуміла нормально розглянути людей, а ось тепер був час вивчити вбрання магів. Чому я взяла, що ці двоє маги? Не знаю. Відчула? Жінка була вбрана дивно, якщо не сказати безсоромно. Я думала, що вбрання Валії, з її голими стегнами, прерогатива елементалей. Але ні, жінка, що йшла назустріч, так само хизувалась розрізом на спідниці, виставляючи на загальний огляд струнку ніжку. Я озирнулася на Мілісу. На ній була сукня іншого крою, більш звична для мене, та й моя власна обновка теж не відрізнялася екстравагантністю крою. Чоловік був одягнений звичніше, в камзол і штани, чоботи вище за коліно. Тільки волосся було довгим і заплетеним у косу.
- Дивна тут у вас мода, - прошепотіла я собі під ніс, але Валія, звичайно, все почула.
– Подобається? - дивно, що Ронні одягнув на тебе цей мішок замість сукні.
Мене аж у холодний піт кинуло від таких слів. Бракувало, щоб ця безглузда дівчина нашепотіла Шантарро таку ось ідею. Та я зі сорому згорю в такому вбранні. Міліса теж з сумнівом глянула на дівчину, що пройшла повз нас, скривилася, поправила складки на своїй сукні.
- Не всім до вподоби оголюватися на межі пристойності, - шикнула гарпія, - це дівчата з іскрою так рядяться і ті, хто їх наслідує. А навіщо мені?
– З іскрою? - Уточнила я у Міліси.
Валія завмерла на місці і озирнулася. Подивилася на мене, а потім на своїх друзів.
- Майрі, сонечко, а що тобі Ронні розповів про Гріммо? – з підозрілим прищуром спитав Пірос.
Можна було чесно сказати, що нічого їх Ронні не розповів. Але, по-перше, це безглуздо – так розкриватися перед незнайомими духами. А по-друге, я сама винна, що не питала. А тому я обрала найбезпечнішу з відповідей:
–  Я не дуже уважно слухала.
І посміхнулася. Посмішка, вона ж рятує майже завжди і скрізь, і якщо вже не спрацює ваша чарівність, то є шанс уникнути проблем як божевільній. Схибленних же не прийнято бити? Ось! Тому посміхатися в будь-якій потрібній (і не потрібній) ситуації – справа корисна.
- Пороти його треба було, - задумливо промовив Пірос, - хлопець відвертий хам. – Можна подумати, ти кращий, – хмикнула у відповідь йому Валія.
- Я яскравіший, - пограючи бровами, посміхнувся Пірос.
І став яскравішим. Його одяг і волосся спалахнули червонувато-жовтим світлом, але мить тріумфу була зіпсована підлим Зіфом, який дунув на Піроса. Один тільки «пшик», і елементаль знову став колишнім.
— Не видувайся, — хмикнув Зіф, — дівчинка не твоя, тож іди світи в інше віконце.
Пірос скривився і нервово смикнув відворот камзола. Ми з Валією та Мілісою розгублено спостерігали цю перепалку. Потім Валія махнула на хлопців рукою і продовжила тараторити.
- Дівчатами з іскрою називають магів жіночої статі, - загадково промуркотіла діва, - тобто тих, хто може зачати і народити мага.
– А чому їх не звуть магами чи магічками? - Здивувалася я.
- А вони не всі магічки, - усміхнувся Пірос, - багато хто, не маючи дару, несуть його в крові.
Дорогу нам перебігло щось бузкове і кудлате. Воно забарилося на доріжці, Зіф встиг перестрибнути юркий грудок без очей і кінцівок. Грудка люто пирхнула і покотилася в підворіття. Я задумливо простежила траєкторію руху невідомого звіра, але знайшла сили продовжити розмову в заданому ключі.
– А ті, хто має? Як звати їх?
- Так само, різниці немає, є дар чи ні, - знизав плечима біловолосий елементаль, - Жінка вона скрізь і завжди жінка.
- У сенсі? - Не зрозуміла я.
- У сенсі ти багато бачила магів-баб? – вліз у розмову Пірос.
І тут же був покараний за нахабство та слово «баба» бризками води від Валії. Вогненний елементаль гидливо скривився, дивлячись на те, як шипить і димить його одяг. Валія показала Піросу язика і знову обернулася до мене.
- Я не дуже багато магів бачила, - сказала я.
– Жінок серед них не бачила…
– А їх немає, – пояснила Валія, – Тобто магічно обдаровані є, але в ковені жінок немає. І бойовим магічним прийомам їх не навчають. Магія тендітна річ. Щоб продовжити магічний рід, потрібно два маги.
— І якщо вже мужика гримне на полюванні якась темна тварюка або на дозорі породження мороку зжере, то вдома чекатиме дружина з пузом, а в цьому пузі нащадок роду, — спокійно промовив Зіф.
– Тож дівчата у нас меж Гріммо не покидають, – розвела руками Валія, – І нічим небезпечним не займаються. Так, квіточки вирощують, мереживо плетуть, нерви чоловікам мотають. Дочка в сім’ї мага - це прибуток і шана. Навіть та, яка має лише луну іскри в крові, вже дорогий товар. Хто ж відпустить такий скарб із дому.
Я обернулася до Міліси, і та тільки кивнула, підтверджуючи слова елементалей. –  Дівчат ніхто під замок не садить, їх бережуть, але… іноді така турбота обертається…
 – В’язницею, – шепнула я.
Гріммо відрізнявся від мого світу ще менше, ніж я думала. Там, де я бувала, дівчата в знатних будинках були схожі на товар, та й у бідних сім’ях дочками не особливо дорожили, мріючи збагрити заміж, з максимальною вигодою для себе. - Все не так сумно, дитинко, - м’яко посміхнулася Валія.
На вигляд усім трьом було років двадцять – не більше. Але їхня поблажлива манера спілкуватися…
- А чому ви всі говорите зі мною як з дитиною?
- Так ти і є дитина, - з серйозним виглядом знизала плечима Валія, - тобі від роду скільки? Років шістнадцять?
– Вісімнадцять уже, – ображено буркнула я.
– А нам по триста, – підморгнула елементаль, – тож для мене навіть старійшини – діти.
Ми вже пройшли житлову вулицю, обігнули невеликий майданчик із фонтаном. У тіні міських стін пахло розпеченим каменем та пилом. Над висадженими в горщиках квітами пурхали строкаті метелики. Вони носилися від квітки до квітки, злітали вгору в небо, доки не перетворювалися на крихітну точку. Дивні такі метелики.
– Ай! Обережніше! – пискнув хтось поряд.
Перед моїми очима майнули строкаті крильця, і на розкриту долоню впала... фея. Від несподіванки я охнула. А ось крилате створіння виглядало розгніваним. Воно, плутаючись у крилах, піднялося, обсмикнуло квіткову спідницю і грізно подивилося на мене моторошними, зовсім червоними очима без білків.
- Дивіться, куди йдете, тут не ви самі ходите! - тупнувши ніжкою, заявила фея. Вона розмахувала руками, від чого мені на долоню сипався знайомий блискучий пил. Тихий передзвін супроводжував кожен помах крил істоти, але грізності феї не зменшував.
– Вибачте, – шепнула я, підносячи долоню з феєю до лиця, – я вас не помітила. Пірос та Зіф одночасно зітхнули і так само синхронно прикрили очі долонями. Я не одразу зрозуміла причину такої реакції. А потім…
- Це ти мене не помітила? - Злітаючи в повітря, пропищала фея, - це хамство! Це я що ж, тут непомітна сама? Повиростали дилдами і ходять тут такі всі величезні. Ви чули?
Останню фразу фея вигукнула кудись у бік величезної клумби з соняшниками. Звідти почувся схвальний гомін, і в повітря здійнявся рій. Такий же блискуче-строкатий. І такий же злий, як і скандальна фея. Мені стало страшно.
- Біжимо, - скомандувала Міліса.
Мене витягли в одну з вузьких вуличок. Гарпія мчала попереду, тримаючи мене за руку, слідом бігли реготливі елементалі. Ми пробігли один провулок, другий, рій фей став здавати позиції переслідувачів і чи втомився, чи втратив нас з поля зору.
– Ніколи! Чуєте, ніколи не кажіть феям про їхні розміри… розірвуть, – прохрипіла Міліса, коли ми зупинилися для відновлення дихання.
- Так, - підтвердив Пірос, - погані, скандальні та нахабні створіння.
- А на вигляд милі, - зітхнула я, обтрушуючи з долоні залишки чарівного пилу. Зіф та Пірос тільки розвели руками. А далі, пройшовши ще через один провулок, ми опинилися на величезній площі. Не на тій, де я вийшла з порталу у мій світ. Ця була в десятки разів більша. Її теж прикрашала строката бруківка, хитромудрі візерунки під ногами складалися в руни і дивовижні знаки.
- Гарно, - прошепотіла я, милуючись виглядом.
- Ага, - гордо заявила Міліса і зробила крок до мене, - це головна площа. Там порт, – і гарпія вказала кудись за будинки, – там робочий квартал, ринок… Бідолаху гарпію всю дорогу затирали, не давали сказати ні слова, тепер же по диханню, що збилося, і блиску в очах було видно, що вона прагне випередити балакучих елементалей. І я почула заповітне слово... порт.
– Тут є порт? - Прошепотіла я Мілісі.
- Звісно є! - Заплескала в долоні Валія, - і порт, і рибний ринок ... Хочеш подивитися?
- Дуже, - щиро посміхнулася я, передчуваючи зустріч із друзями.