Частина 16

Звуки міста сюди не долітали. Тільки клубилися самотні порошинки в різнобарвних променях, що проникали до кімнати. Кабінет у Шантарро був темний, похмурий і непривітний. Тільки фарб, що на вітражному вікні. Та й ті якісь сумні, вицвілі, похмурі. Вітраж зображував руни, невідомі мені знаки, розкидані в хаосі навколо чаші, з якої клубочився сизий дим. Шантарро сидів у кріслі. Спиною до вікна, весь оповитий тінями. Рігарро ж метушився і кидався. Після сніданку, який мені принесли до кімнати, як і належить ув’язненій, Міліса привела мене до кабінету Шантарро. Рігарро тут же кинувся до мене, посміхнувся, плутано почав пояснювати, що боятися не треба і що він буде дуже обережним. Мені відразу захотілося висадити стільцем триклятий вітраж за спиною графа і вискочити геть із жахливого кабінету. Але на дорозі сидів граф.
- Майрі, - зовсім неживим і беземоційним голосом промовив Шантарро, - зараз ви з Ліо спробуєте поринути у твої спогади. А сфера покаже нам те, що ти побачиш.
І Шантарро вказав на кришталеву кулю, що ширяла над столом. Та сама куля, яку граф носив раніше як навершшясвоєї тростини. Жодних підставок, сфера просто висіла в повітрі, наче мильна бульбашка розміром з два чоловічі кулаки. Важка така штучка. Мені було страшно. Почало трясти, пальці похолонули, ноги стали ватяними. Я не боялася болю, боялася того, що побачу. В душі ще тепліла боязка надія, що маги помиляються і я не бездушна оболонка. Що я людина? І ось зараз відповіді на запитання будуть дані…
- Лягай на кушетку, Майрі, - м’яко промовив Рігарро.
Він сам хвилювався. Це було помітно по поту на лобі і нервово стиснутих губах. Довелося лягти на оббиту шкірою кушетку. Рігарро сів на стілець, що стояв поруч. Я заплющила очі і спробувала заспокоїтися.
- Глибоко вдихни, - звучав голос пана Рігарро, - спробуй розслабитись і ні про що не думати.
Цілитель говорив тихо і спокійно, підносив долоні до моїх скронь, і від них одразу ж починало виходити тепло. З кожним новим вдихом я все далі й далі провалювалася в темряву власної підсвідомості, тихіше ставали звуки, невиразніші запахи. Тільки світ туманів і незрозумілих тіней оточував мене. Я брела в цьому серпанку сама, ніби потрапила на величезне болото сирою осінньою дниною. Все як у моїх снах. Незрозуміло, неясно і самотньо. Незрозумілі тіні, шарудіння.
Звуки стали чіткішими. Весна у самому розпалі, цвіли сади… двір замку був залитий кров’ю. Дзвін клинків, крики людей. Дядечко Вааль дивився на мене, розгублений і зляканий. Підняв руку, викреслюючи дивний знак у повітрі. Тупіт кроків на сходах, хрускіт дверей, що ламаються за спиною. „Знайди ...“ все, що я змогла прочитати по губах старого, перед тим як зробити крок вниз. Свист вітру, гомін голосів. Темрява.
Я відчувала, як в реальності по моїх щоках течуть сльози. Як чиясь рука обережно стирає їх, як дбайливо гладить мене по волоссю. Страх відступив, забився в потаємні куточки душі.
- Назад, Майрі, - м’яко, але наполегливо наказував Рігарро, - спробуй заглянути ще трохи назад.
Знову темрява, що пахне вогкістю.
- А ця що ж? – проскрипів голос із темряви, – на вигляд живуча.
– Жива – вимовив хтось інший, його я теж не бачила, – але з нею ще гірше…
- Розумна?
Я із зусиллям розліпила повіки. Він стояв у тіні, чорний силует, обличчя якого не було розглянути. Чадив смолоскип, і плювалося іскрами полум’я. Піді мною жорстка солома, холодне каміння. Я лежала на підлозі, в якомусь підвалі. Шурхотіли в кутках щури, протяги холодними щупальцями заповзали під замизканий балахон, що заміняв мені одяг. Чорний силует лякав мене, пробуджував у душі первісний жах. Як тоді, на майдані, коли я побачила незнайомця біля стіни. А невидимі мені люди казали:
– Схоже, тут навіть особистість…
– Що?
– Особистість живуча, занадто сильна воля. Вона не покоряється – сказав другий голос, – ідеальна посудина, але вона бореться…
- Тоді добий і прибери тут, - байдуже прошипіли з тіні, - нам вистачить і тих, що є. А ця тільки силу переводить...
Тіло озвалося на спогади. Зіщулилося, забилося в конвульсіях. Я відчайдушно хапала ротом повітря, задихаючись у своєму крику. Крізь туман, що огорнув свідомість, я невиразно чула далекий голос і відчувала міцні обійми.
- Майрі! Все добре, це вже було… Іди… йди далі, зроби ще крок назад… Розглянь, що було до цього – лунав голос Рігарро.
Я слухняно прикрила повіки, знову опиняючись у тумані та самоті.
– Шукай підказки, Майрі…
З сизого туманного марева до мене хтось біг. Чути тупіт, самотні схлипи... На світ вискочила розгублена, перелякана дівчинка років десяти. Її одяг був перемазаний брудом, а на вилиці наливався свіжий слід від удару. Волосся сплутане, в очах жах… Вона завмерла на місці, вдивляючись мені в очі своїми неймовірно зеленими очима... Мені стало нічим дихати, все попливло перед очима.
- Майрі! Майрі! – долітав до мене невиразно знайомий голос, – йди до мене… повертайся!
Я вивалилася в реальність, так само лежачи на кушетці, заплакана і стривожена. Рігарро сидів поруч, хмурив білясті брови. На столі блимала і переливалася дивного вигляду сфера, всередині якої в туманному серпанку завмерли силуети. У крихітних проекціях людей я впізналасебе, що лежить на підлозі. Картинка через секунду розчинилася в тумані, і сфера стала абсолютно прозорою.
- Не густо, - сказав Шантарро, відкидаючись на спинку крісла.
- А нам вистачило, - витираючи піт з чола, видихнув цілитель, - так, Майрі?
Я спробувала встати, але Рігарро притримав мене за плече і простягнув носову хустку. А потім сам же й витер мені носа… на білій тканині розповзлися криваві плями. Від напруги, мабуть, у мене пішла носом кров? Я все ж таки сіла, з вдячністю приймаючи хустку від цілителя.
- Їй небезпечно занурюватися надто глибоко, - діловим тоном промовив цілитель, - її свідомість не готова. - Вибачте, я намагалася, - якось винувато видихнула я, боячись глянути на графа.
- Це вже не мало, - напрочуд м’яко вимовив Шантарро.
Я кивнула, а у вухах так само дзвеніло «Тоді добий і прибери тут». Хтось вирішив убити мене лише за те, що маю душу? Усвідомлення, що мене створили, було жахливим, а те, що мене хотіли знищити, як зламану річ, зовсім розчавило.
- Майрі? – голос Шантарро пролунав ближче, і я з подивом помітила, що граф стоїть поряд.
- Все добре, - пискнула я, витираючи сльози.
Чого б мені плакати? Подумаєш, хтось хотів стерти мене з лиця землі, як мошку з віконної рами.
- Я водички принесу, - заметушився Рігарро.
Він кинувся до столу, де виблискував і переливався глечик із водою. Шантарро сів навпочіпки переді мною, намагаючись зазирнути в очі.
– Просто… Просто я ще сподівалася, що ви брешете, – проскулила я. До горла підкочував грудок, і замість ридання з грудей виривалося хлюпання навпіл з гиканням. Очі палило і дихати виходило через один раз. – А я… я не людина. Правда не людина... Ви ж бачили...
Розплакалася. Бридко і некрасиво, розмазуючи по щоках сльози, виючи, як побита псина, і продовжувала гикати. Шантарро сидів поруч, свердлив мене своїми бездонними чорними очима і мовчав. Так само мовчки взяв за руку. Я навіть гикати від подиву перестала.
Я зовсім не витончено шморгнула носом і спробувала розглянути Шантарро крізь пелену сліз. Він єдиний у цьому шаленому світі був мені знайомий і частково близький. Нехай трохи. Нехай не друг, але вже й не чужий. І цей його жест, позбавлений особливої ​​емоційності, але такий важливий цієї хвилини, остаточно вибив з колії. Повисаючи на шиї графа, я найменше думала про те, як все це виглядає збоку, просто хотілося розірвати цей кокон самотності, що обплітав мене всі попередні дні.
– Не плач… – почула я шепіт над вухом.
На одну коротку мить я відчула, як мене обіймають. Міцно, надійно, ніби намагаються захистити. Дзвін склянки і хлюпання води розвіяли наслання. Рігарро так і завмер біля столу, з простягнутою рукою, з якої вислизнула склянка. Граф розтис обійми і підвівся. Байдуже глянув на свого друга. На калюжу, що розтікалася по килиму.
- Можеш відпочити, Майрі, - так і не дивлячись на мене, сказав маг, - віднови сили. Заспокой нерви. На сьогодні ти вільна.
Задзвеніли уламки склянки, вода з шипінням випаровувалась з килима. Шантарро змахнув рукою, розвіюючи бите скло в пилюку. А потім перед магом спалахнула в повітрі і згасла руна моторошного, червоного кольору.
– А ти у старійшин ще не був? - розгублено запитав Рігарро у графа, дивлячись на знак, що горів у повітрі.
- Ні, - Шантарро знизав плечима, ніби йому й справи не було до загогулини, що зависла перед очима, - хочеш, можемо прогулятися.
У відповідь на слова мага цілитель тільки закотив очі. Незабаром чоловіки вийшли з кабінету. Шантарро пішов мовчки, а пан Ліонель ще раз оглянув мене і, прошепотівши «відпочивай», теж пішов.